Так буває, коли ми знаємо про людину щось цікаве, то ототожнюємо її з саме з цим знанням. Про нашу героїню дуже часто пишуть з приводу її перемог на змаганнях лучників, де на фото майже завжди нам посміхається вродлива жінка в якомусь неймовірно гарному костюмі з луком у руках. Насправді ж кам’янчанка Тамара Козак — це не тільки жінка, яка влучає в ціль на турнірах лучників. Вона ще знімає кіно з власним сином і продовжує справу батька-бджоляра. Про зраду родичів у минулому столітті, мрію стати художницею, та відмову від такої жаданої для її ровесниць кар’єри актриси, свої режисерські роботи, а ще про вміння фокусуватись на речах, що приносять радість, та важливість мовчазних кроків до своєї мрії – режисерка, лучниця та бджолярка Тамара Козак розповіла в інтерв’ю.
– Тамаро, Ваше прізвище Козак напряму дає відповідь про твоїх далеких пращурів. А наскільки глибоко Ви знаєте своє родове коріння?
– Мої прабабуся і прадідусь по батьковій лінії народилися в Карпатах і належали до унікальної етнографічної групи – гуцули, відомих своїми самобутніми звичаями, мовою та культурою, що формувалися століттями в горах. Тепер я розумію чому мене «гени» кличуть у гори. Батькова заможна родина мала багато земель, млин, коней, але розкуркулення на Івано-Франківщині було жорстоким процесом впровадження колективізації в 1930-х роках. Мій дід Василь з села Грушки Івано-Франківської області, співпрацював з УПА. Потрібно було кіньми привозити їжу солдатам у Чорний ліс (один із центрів українського визвольного руху). Все було таємно, але хтось з сусідів доніс радянській владі і його відправили без суду і слідства на 10 років у табори смерті у Казахстан. Так дід отримав на все життя тавро – ворог народу. Помер від туберкульозу не побачивши як виросли його діти і онуки. Вже пізніше мого діда виправдали, але це вже було після його смерті. Ми навіть отримали доступ до заяви-доносу, в якій виявилося, що його здали “родичі”. Для нашої родини це стало травматичною подією, яка розділила цілу сім’ю.
По лінії мами та ж сама трагічна історія – розкуркулення сім’ї, Голодомор 1932-1933 років, втрата рідних. В 1940 роках юною дівчиною мою бабусю Галину насильно вивезли з окупованої нацистами Дніпропетровщини до Німеччини. Чимало часу довелося носити болюче ім’я “остарбайтер”. Переживши важкі лихоліття війни, вона вирішила все-таки повернутися додому, хоча німецький солдат їй запропонував залишитися жити на чужині, розповідаючи про те, що вдома нічого доброго її не чекає. З декількома звільненими дівчатами моя бабуся пішки прийшла до рідного дому. Вдома дійсно нічого доброго її не чекало. Дитині, якій навіть не виповнилось і 18 років, радянська влада “повісила” ярлик ворог народу. Ще дуже багато років бабуся ходила “відмічатися” у сільську раду. У селі бабуся зустріла своє кохання – мого дідуся Жору, якого теж рідна країна депортувала, за те що дитиною був у таборах Німеччини. Як покарання, його відправила працювати на металургійний завод у Дніпродзержинськ. Він жив у бараках, де зараз наш місцевий ринок. А у село приїхав з другом, де і побачив мою бабусю. Одружившись, молодята виїхали з села до Дніпродзержинська і жили у бараках. Там народилась моя мама Валентина і мій дядько Микола. Але після травми, родина повернулась у село, бо дідусь вже не міг працювати на заводі. Моїй мамі і дядькові заборонялось вчитися у вищих навчальних закладах України, бо вони були дітьми ворога народу. Пізніше мама у Дніпродзержинську вивчилась на медсестру. І от через багато років доля мене занесла до цього міста. Я проходжу через ринок і уявляю, як мої рідні жили там у бараках.
– А де ж пройшло Ваше дитинство?
– Я народилась у селі Троїцьке тодішньомго П’ятихатського району в родині електрика і фельдшерки. Природа цього мальовничого куточоку схожа на Закарпаття. Дитинство пройшло у селі Миколаївка, де жили мої бабуся Галина і дідусь Жора. Дідусь брав мене з собою на рибалку і до коней, де він працював. Я з малих років мала глибокий і цілющий зв’язок спілкування з цими прекрасними створіннями. Вдало ловила рибу і носила з собою аркуш паперу і олівець. Малювала, що бачила. Шкода, що дитячі малюнки не збереглися. Бубуся Галина мала унікальні здібності лікувати людей через трави, молитви і енергію рук. У неї завжди сушилися різні трави і будинок нагадував музей зільництва. Ще вона любила писати і співати пісні. У мене зберігся її пісенник. Моя сестра дуже хворіла, її возили на лікування по всьому Радянському Союзі, тому я жила постійно у бабусі і моїм вихованням займалась теж вона. У перший клас я пішла у 1987 році у новозбудовану школу села Троїцького. Мені тоді доручили двонити у дзвоник, якого не могла підняти… Десятирічку закінчила на п`ятірки, і тільки по математиці була четвірка.
– Чим Ви цікавились навчаючись у школі?
– Не можу не згадати Миколу Степановича Ковбасу, який вчив мене малювати, з ним я освоїла професію екскурсовода у музеї. Він привив мені любов до історії і найголовніше – це любов до своєї рідної землі. Мені легко давалися
всі гуманітарні науки, а також спорт. Я стрибала через планку найкраще з усіх у класі, грала з хлопцями у футбол і круто лазила по деревах, стріляла з рогатки і саморобного лука. З друзями збудували біля ставка халабуду і вирили землянку. То були мої місця сили. Пасла у лісі з собакою барана з вівцями. Я його чесала спеціальним гребінцем і він був неймовірний красень. Для бабусь-сусідок я організовувала концерти, залучаючи до цього хлопців, які жили на моїй вулиці. Ми з ними танцювали і співали, а бабусі аплодували і казали, що я буду режисером. А бач, як у воду дивилися. Слава про наші театральні вистави і шкільні свята гриміла на весь район.
– Ким мріяли стати як виростите?
– Моя мама казала усім, що я стану або лікарем, або ветлікарем. Бо я постійно лікувала усіх тварин зеленкою і йодом. Але після одного випадку мама зрозуміла, що лікар з мене не вийде. Курка зламала ногу, заплутавшись у сітці, а я її врятувала і намазала ногу зеленкою. Потім, прив’язавши їй до ноги дощечку та наклала типу гіпс, закрила курку у клітці без води і їжі, де вона померла з голоду. Багато часу ми проводили з однокласницею у музеї школи, де вивчали історію нашого села і краю. Я навіть мріяла стати істориком-археологом. Часто на городі, коли садили картоплю, ми викопували унікальні експонати з землі і потім відносили все до народного музею. Одного дня ми викопали нерозірвані боєприпаси часів Другої світової війни. Я з дитинства малювала і вже ближче до дев`ятого класу зрозуміла, що буду вступати у художнє училище. Мої роботи перемагали у районних і обласних конкурсах. Але у долі були свої плани на мене.
– І як же склалися подальші події у Вашому житті?
– Після закінчення школи я сама поїхала до Дніпропетровська, щоб вступити до художнього училища. Жила у знайомих з села. Пройшла екзамени, і виявилося що у мене немає сертифіката про закінчення художньої школи і мене не можуть зарахувати на безкоштовне навчання, тільки на контракт. Сімнадцятирічна дівчина, вперше одна у великому місті, без телефону, щоб подзвонити батькам, я йду без дозволу у кабінет до директора художнього училища. Зараз я мабуть би так не вчинила. Зі сльозами на очах і обуренням я запитую його, чому мене не повідомили раніше, що потрібен сертифікат. У моїх батьків немає грошей щоб платити за навчання і я буду тепер тільки пасти корів. Директор був настільки вражений, що я вломилась до нього і розповідаю про свої права, що мовчав хвилину, а потім говорить мені: “Розкажи вірш чи байку”. Я звична до концертів на сцені, розповіла вірш “Як умру, то поховайте мене на могилі…”, а потім і байку і гумореску. Далі він попросив затанювати. В хід пішла для циганського танцю штора з вікна. І нарешті почула відповідь: “Ти не художник, ти актриса. Завтра екзамен. Приходь”.
А училище-то театрально-художнє. Екзамени пролетіли як одна мить. Результати об’явлені – я вступила до театрального. Мрія усіх дівчаток бути актрисою. Пам’ятаю, що сіла на сходи і гірко заплакала. Ну не хочу я бути актрисою! Забрала документи і мабуть ощасливила когось із мрійливих дівчаток, якій поступилася місцем. Що робити далі? Сиджу на лавочці, як ото кажуть, життя зупинилося. Не буду я художником. Раптом бачу об’яву: “Останній день вступу на факультет “театральний режисер”. І я просто ризикнула, пішла за адресою. Приходжу, а мене записують під номером 402 і розказують, що потрібно з собою на завтра на екзамен. Запитують, у вас же є сценарій, ви готували театральний етюд? За ніч був написаний сценарій і придуманий етюд.
Вранці я побачила як усі готуються до екзамену. Хтось повторював танець, хтось читав книгу Станіславського. Стоп… Чому вони всі читають Станіславського? За дві хвилини я дізналась хто такий Станіславський і вже пізніше зрозуміла чому на мене так дивно дивляться абітурієнти. Чотириста другій зовсім не хотілося заходити, але я рішуче зайшла, бажаючи, щоб скоріше це все закінчилось. Екзаменатори почали запитувати чому я тут. Я чесно сказала, щоб не пасти корів, що я хочу малювати. Це для них стало потрясінням. А далі як завжди: розкажіть байку, заспівайте пісню, покажіть етюд і найстрашніше, що сталося потім – затанцюйте. В хід знову пішла штора, але коли я затанцювала циганський танець і крутнула типу спідницею, то документи абітурієнтів розлетілись по усьому залу. Німа сцена. Я запитала чи допомогти їм зібрати документи, а у відповідь – сідайте! Мене запитали яку б роль я хотіла зіграти. Відповідаю, що роль Скарлетт О’Хара. А чому? Бо вона йшла до цілі, незважаючи на перешкоди. Потім багато було запитань про моє творче життя.
Вже ізніше я багато чого зрозуміла, до чого мене готувала доля. Я вступила безкоштовно, набравши високий бал. Всі чотири роки вчилася із задоволенням. Грала у всіх виставах однокурсників. Драма, комедія, трагікомедія, я поринала у прекрасний світ театру. Ми їздили з виставами по області і приймали участь у святкових заходах міста. Куратор Олександр Власенко навчив нас не просто грати, а жити роллю та бути щирими. Вчитель став ментором, який не лише пояснив технічні аспекти режисури, а й прищепив нам, студентам сміливість мислити нестандартно та творити поза шаблонами. Його лекції були безцінними. Малювання як не закритий гештальт залишився у серці. І лише коли почалася війна у 2022 році я знову взялась за аркуш і олівець.
– А що було після завершення навчання?
– Після закінчення навчання я отримала можливість спробувати свої сили працювати у школі з дітьми педагогом-організатором і паралельно вела танцювальний і драматичний гуртки. З перших днів зрозуміла, що працювати з дітьми – це значить завжди бути у ресурсі, адже діти все зчитують і відчувають. А ще діти постійно змагалися між собою хто кращий і крутіший. Я ж намагалася вчити дітей змагатись тільки з попередньою версією себе. Тому що справжнє змагання відбувається не з іншими людьми, а з твоїми власними обмеженнями, лінню та страхами, прагнучи стати кращим кожного дня. Це був особливий і збагачувальний досвід, який дав мені щирість і безпосередність, новий погляд на світ, бо через дітей ми заново відкриваємо прості речі, креативність, розвиток емпатії, і найголовніше перевірка на витривалість.
– Ви працювали на телебаченні. Як туди потрапили, що стало поштовхом для цього?
– У 2002 році я пройшла місячне стажування на студії обласного телебачення ДОДТРК. Отримала посаду режисер монтажу і режисер прямих ефірів. Це був неймовірно цінний і найскладніший досвід у моїй творчій кар’єрі. Школа життя під назвою телебачення. Як я туди потрапила? Побачила по телевізору рядок, що біжить “Запрошуємо на роботу режисерів: навчання і стажування”. І я знову ризикнула. До речі, я там зустріла своїх однокурсників і вони були дуже здивовані, адже я не просила нікого мене влаштувати. Вільні були лише дві вакансії, а нас стажувалося п’ятеро людей: дві дівчини і троє хлопців. Перевага віддавалась чоловікам. Шанси були мінімальні. Але хлопці швидко зійшли з дистанції. Навчитись за місяць з нуля монтажу, запису звуку, роботу за пультом у прямому ефірі і запам’ятовувати багатогодинні записи відео – це дуже непросто. А ще вміння працювати у команді з операторами, освітлювачами, звукорежисерами, ведучими, гримерами. Довелося прочитати величезну кількість книг по режисурі телебачення. Були і сльози і розпач, і нащо це мені потрібно! Але… телебачення дарує феєрверк емоцій, вражень і зустрічей, можливість бути дотичним до найвизначніших подій епохи. А ще телебачення дає тобі дуже класних і талановитих людей, з якими я продовжую дружити і по цей день. Працювати у новинах це шалений драйв та екстремальні виклики, працювати швидше, ніж дивляться глядачі, вміння швидко реагувати, працювати під тиском і розуміти що у тебе є 10 хвилин до прямого ефіру, а сюжет тільки начитується. Ми не просто монтували сюжети, а працювали в моменті, коли ведучі вже у студії, а сюжет ще “збирається” в монтажній кімнаті. Монтаж — це про швидкість, уважність до деталей і, певною мірою, про інтуїцію. Я запам’ятовувала відео візуально: ага, тут був гарний перехід, а тут сонце заходило за гілку — треба взяти. Це те, що приходить із досвідом, коли вже бачиш не просто набір кадрів, а цілісну історію, яку треба розказати глядачеві.
Телевізійники часто стають “закритою кастою”, адже лише колеги можуть зрозуміти графік без вихідних та специфічний гумор. Багато хто називає телебачення “наркотиком”: від нього можна втомитися, на нього можна скаржитися, але покинути його назавжди надзвичайно складно. 51-й канал з гордістю можу назвати рідним. На жаль, його внаслідок російської атаки було дуже сильно пошкоджено, згоріла вся техніка, архіви, студія, де велися прямі ефіри. Але головне, люди живі.
– В яких проєктах Ви приймали участь коли працювали на телебаченні?
– Телеканал “Автор ТВ” це була моя любов з першого погляду. Молодий, творчий і креативний колектив разом з директоркою Людмилою Качановою. Канал був невід’ємною частиною медіапростору, забезпечуючи місцевих жителів актуальними новинами та програмами про життя Дніпродзержинська. Обов’язків у мене було багат. Режисер монтажу: документальних фільмів, кліпів, аналітичних і дитячих програм, режисер прямих ефірів, режисер постановник, ведуча розважальної програми “Вітаю”. Нашою командою було створено велику кількість документальних фільмів, програм, кліпів, які отримували призи і нагороди на всеукраїнських і міжнародних кінофестивалях. Медалями і грамотами були завішені всі стіни телеканалу. Приємно було працювати з добрими і талановитими людьми Анатолієм Сухим (дід Маркурій), Альоною Карапиш, Аллою Івановою, Михайлом Ткаченко, Оленою Маханько, Інгою Келемберт, Іриною Бердник, Вадимом Тимченко, Іриною Неділько, Людмилою Горовицькою. На жаль, я не можу всіх перечислити. Кліп про Дніпродзержинськ, який я створила на музику Михайла Ткаченка, записувався і пересилався за кордон і в інші міста України друзям і рідним. Зараз вільно гуляє інтернетом і ніхто не знає хто ж його колись змонтував.
Коли я вела програму “Вітаю”, то мене впізнавали на вулиці і віталися. Замовляти вітання до мене приходили цілими родинами. Мій номер телефону був на телебаченні у оголошені. Одного разу я зателефонувала людині по справі, яка мене не знала, я так думала. І тут у слухавці я почула: “Добрий день, Тамаро. Мій старший син Дмитро виріс на телебаченні. Завжди з садочка його хтось забирав з телевізійників. Так і прозвали сина “Дитина телебачення”.
Саме 41-й телеканал подарував мені знайомство з непересічною особистістю, яка ламала стереотипи і в житті, і в творчості – керівником зразкової дитячої студії “Ракурс ТВ” поетесою Галиною Солдатенко (Семенча), яка стала мені колегою і другом. З нею ми змонтували багато філософських, дитячих стрічок, на краєзнавчу та історичну тематику, які щороку посідали призові місця на фестивалях різного рівня. Відвідали з нею багато кінофестивалей на Азовському морі, в Криму, Херсоні, Києві, Запоріжжі, Дніпрі і т.д. Призи, грамоти і медалі до цього часу гріють моє серце, наповнюють теплом і чудовими згадками про творчий шлях.
– Знаю, що Ви навчалися ще й у Харкові…
– Прагнення до візуальної мови, покликання, пошук сенсів та трансформування свого досвіду та фантазії у закінчені сюжети привело мене до думки, що я хочу ще вчитися. У 2008 році я вступила до Харківського університету на кафедру кіно-телережисура. Найпрекрасніші миттєвості життя – роки навчання в університеті, моя рідна Альма матір, яка сформувала мене як професіонала і особистість. Це місце, де я не лише здобула фах, а й зустріла друзів, наставників, особлива подяка Ользі Білогуб, яка допомогла мені розкрити свій потенціал і сформувала мій світогляд. Це простір можливостей, який навчив мене мислити, брати відповідальність і вірити у власні сили. Навіть коли всі педагоги були проти моєї ідеї, бо у мене вже була зроблена робота на диплом, а я хотіла спробувати новий жанр і встигнути до диплому, то лише одна з них підняла за мене руку, я зрозуміла, що все це не дарма.
На диплом була створена стрічка- короткометражний фільм “Не йди”. За сценарієм письменниці і журналістки Олі Волинської, знайомство з якою переросте у майбутньому у спільні творчі проєкти документальних фільмів. На жаль, у ті роки все було російською мовою і майже всі фестивалі приймали роботи російською. Зйомки відбувалися у дніпропетровській лікарні, де для нас виділили ціле відділення. А лікарка у фільмі була справжньою – це талановита Галиночка Тарасюк, яка виявилась чудовою актрисою і написала до фільму разом з групою “Phoenix” саундтрек “Соприкосновение душ”. Аранжувальник і відомий музикант Андрій Карачун. Ролі виконували справжні актори Катерина Дубович і Людмила Солянік, Андрій Жир, Роман Щербина, а також просто друзі з нашого міста. Особлива роль була у кота Афанасія з якою він чудово справився. Кліп на цю пісню отримав перші місця на всеукраїнських і міжнародних фестивалях.
За п’ять років навчання я створила короткометражки, кліпи, фільми: нариси, науково-популярне кіно. Стрічки перемагали на всеукраїнських та міжнародних кінофестивалях. Кліп «Мадам Жоржет» екранізація пісні групи «Король и Шут» сподобався музичному менеджеру і вони хотіли щоб ми домовились про співпрацю, але на наступний день лідер панк-гурту «Король и Шут» Михайло Горшеньов помер. Ймовірною причиною смерті називають передозування наркотиками. Зйомки відбувалися у Кам’янському у підземеллях міста, біля театру і ДМКД. Головного героя зіграв Ілля Левченко – знаменитий фокусник, ілюзіоніст, мікромаг України, а образ чарівної зрадниці втілила актриса нашого театру Тетяна Петренко. Допомагали в екранізації актори народного молодіжного театру з міста Самар, хлопці, які зараз стримують ворога на полі бою. Натхнений і креативний керівник Олеся Калітієвська з якою ми ще створили емоційний кліп про ветеранів.
– А як акторка у фільмах Ви знімалися?
– Як акторка я зіграла у фільмах своїх одногрупників. Співпраця з Галиною Солдатенко переросла у 2019 році у великий проєкт: Документально-художній фільм «Незбагненна доля капітана Поля». Зйомки відбувалися в військово-морській академії США, в музеї Джонса в Санкт-Петербурзі, на Дніпровському Лимані та Кінбурнській косі, в Херсоні, Миколаєві, Очакові, Запоріжжі, Дніпрі, Кам’янському, Збур’ївському Куті, Верхньодніпровську, Домоткані, Хортиці… Створення такого фільму в цілому сприяє підвищенню рівня знань зі світової історії, історії України та козацтва. В процесі було задіяно безліч людей з різних куточків України. Образ адмірала Поля втілив Олексій Колесник, заслужений артист України. Він зіграв понад 40 ролей у кіно, був щедрим на тепло душі, співчуття і підтримку. На жаль його вже немає з нами. Та нас все ще зігріває світло його пам’яті. Зустрічі із ним незабутні. Моя вся родина приймала участь у цьому кіно. Мій син Микита, зіграв роль юного капітана Поля, це був його перший акторський дебют. Згадую: літо, 40 градусів, дитина мужньо витримала жаркий костюм і чоботи. Слова Микити після закінчення зйомок: а бути актором це не легко і мама режисер дуже строга. До речі я зрозуміла, що у моєї дитини є акторські здібності.
Я приймала участь у зйомках як фотограф, режисер постановник кадру і режисер монтажу. У стрічці я зіграла кохану жінку капітана Поля – Дороті.
Можливо, саме ця жінка відіграла вирішальну роль в долі нашого героя… Це було нещасливе кохання, закоханим не дозволила бути разом родина Дороті. Коли Поль поїхав до Російської імперії, жінка залишилася на батьківщині. Тому у фільмі кохана з’являється лише у його спогадах. То ж зіграти разом із заслуженим артистом Колесником не довелося. Зате я йому допомагала поза знімальним майданчиком. Костюм шили для Джона в Дніпрі , а Джон був у Києві і жодного разу не приміряв його, а коли одягнув – виявилося, що він на нього замалий. І ми бігали по всьому Запоріжжі, шукали йому штани. Я постійно на усіх зйомках допомагала йому: підшивати то штани, то, піджаки. Нам дали для зйомок, на Хортиці таку гарну конячку білу, але вона не очікувала, що Джон буде такий великий, під кінець зйомок вона підвернула ногу і відмовилась зніматись. На створення фільму було виділено всього три місяці: ми практично не спали і не їли, якби не моя мама, яка варила нам вареники і дякуючи цьому ми вижили.
– У Вашому житті ще були МІС ТБ та дитячий театр студія “Десятий квартал”. Розкажіть як Вам там працювалося.
– У 2012 році я працювала у міській інформаційній службі МІС ТБ режисером монтажу новин. Потім я зупинилась на фрілансі. Плідна співпраця була з англійським телеканалом English Club TV, місто Дніпро. На замовлення я створювала відеоролики під класичну музику, де відтворювалися і «оживали» світові шедеври картин світу. Ці ролики транслювалися у відомих музеях Європи.
Далі була співпраця з журналісткою, письменницею і правозахисницею Олею Волинською і громадською організацією «Правозахисна група «Січ» з якою ми зняли короткометражний документальний фільм «Полонені». Історія на реальних подіях про українського військового, розвідника-снайпера 43-го окремого мотопіхотного батальйону «Патріот» Михайла Нігматулліна, який провів 171 день у полоні озброєних сепаратистів на Донбасі. Зйомки відбувалися у місті Дніпро якраз на Водохреща, коли був дуже сильний мороз і йшов сніг. Все було епічно: з одного боку купалися повністю оголені люди, а з іншого ми реконструювали події з життя Михайла. Головні ролі втілили двоє: колишній полонений та заслужений артист України Юрій Маліков, який зіграв проросійськи налаштованого літнього чоловіка. Найважче було зі зйомками собаки, Фаня ніяк не хотіла бігти до Михайла. Ми заманювали її смаколиками (розкладали під лавкою)…. На це пішло більше години і кілограм сиру і ковбаси. Всі витрати на себе взяли волонтери та меценати. Реалістичний грим побоїв (синців, саден, гематом, ран) створила актриса і гример Катерина Дубович. Вдячність хлопцям, які чудово зіграли у епізодах: Влад Мельничук, Василь Ганьшин і Віталій Проценко. Павлу Шадріну за реквізит. Озвучував полоненого український актор театру і кіно Ярослав Безкаравайний. Презентували фільм широкому загалу в кінозалі дніпровського музею АТО у 2018 році. Пізніше стрічка була показана у країнах Європи.
У 2018 році мене запросили працювати звукорежисером у дитячий театр студію «Десятий квартал» і знову я поринула у чарівний світ театру разом з режисером Аллою Івановою, моєю колегою і другом. Ми створили дитячі вистави, які несли дітям цінності емоційного інтелекту, навчали співпереживанню та допомагали зрозуміти складні поняття добра і зла через мову мистецтва. Театр-студія «Десятий квартал» проводив різноманітні заходи, зокрема міський фестиваль дитячих театральних колективів «Парад юних лицедіїв».
Далі був 34 телеканал, режисер монтажу документальних програм. Але коли почалась війна, то канал закрили. Залишились фото і відео на згадку, а також люди з якими працювали.
– А коли та як у Вашому житті з’явилось захоплення стрільбою з лука? Бо саме як учасницю та переможницю цих дуже красивих змагань, в яких ви всі берете участь в таких гарних костюмах, Вас знає більшість наших читачів.
– Я шукала для документального фільму «Полонені» антигероя. Передивилась сотні фотографій і ніхто не підходив на роль. І тут у фейсбуці побачила Руслана Завгороднього – тренера клубу «Скіф» який мав суровий вигляд і потужну харизму і візуально міг би підійти на роль бойовика. Я написала і запросила на зйомки, але він відповів, що спочатку я повинна відвідати їхні тренування зі стрільби з лука. Я не уявляла себе з луком, але пішла. Перші спроби і я попала у ціль… Навіть фото першого разу залишилося. І тут в мені спрацювала мабуть генетична пам’ять і щось первісне. Це неможливо пояснити. Це от попадання прямо в серце. Як говорив Руслан, значить все не дарма. На жаль, він загинув на війні, але пам’ять про нього назавжди залишиться у наших серцях.
– Ви ж являтесь однією з засновниць лучного клубу “РуТа”. Розкажіть коли він виник, як зявилася ідея його організувати, хто в нього входить.
– Ідея створення лучного клубу “RUTA” народилася 21 серпня 2021 року. Назву “РуТа” (Руслана і Тамара) придумав лучник Валентин Більський з Дніпра. Підтримали нас Юлія Небосенко і Олег Кравченко, а також друзі клубу, рідні і близькі. За ніч придумали логотип і прапор. Потім зняли пророчий кліп, який до речі переміг на всеукраїнських і міжнародних кінофестивалях, де отримав перше місце.
Сценарій написала за ніч. Знімали у листопаді і було дуже холодно ходити босоніж і у тоненькій червоній сукні, яку приходилось ще й знімати, коли по сценарію я тонула у воді. А для ефекту мене ще й обливали водою. Зйомки відбувалися у лісі і на річці лівого берега Кам’янського. Там дуже містичні місця. Оператор Олексій Бублейник чудово втілив мій художній задум, атмосферу і емоційний стан героїв. Ельфа лучника дуже класно зіграв Мирон Небосенко, студієць театру “10 квартал”. Дівчата лучниці теж ефектно перевтілились в образ. В подальшому було багато змагань, турнірів, перемог, роликів, майстер класів. Клуб зазнав трансформації, але любов до лучного спорту – це те, що нас з’єднувало попри все. У мене вдома вже ціла колекція з медалей, призів і грамот. До речі в цей день ще народився мій старший син Дмитро, тому цей день для мене дуже важливий.
– Ніколи не бачив Вас сумною, Ви завжди посміхаєтесь. Як Вам це вдається?
– Це позитивне мислення. Особливе ставлення до самої себе, до життя, до подій і до тих, які тільки мають статися. Воно проявляється в очікуванні приємних і хороших речей від життя: миру, свободи, здоров’я, радості, творчості та успішного завершення всіх ситуацій, що відбуваються зі мною. Стрільба з лука це моя форма медитації, де я концентруюсь на процесі пострілу та відволікаюсь від повсякденних турбот. А ще це спосіб розвитку внутрішньої гармонії та балансу між тілом, розумом та духом. Коли береш в руки лук і стріли, дивишся в ціль, то глибоко всередині дивишся на себе. Ціль стає другорядною. Стріла свідомості набуває двояку спрямованість.
– А як Ви справляєтесь з негативом у житті, якого зараз чимало?
– Емоції важко контролювати, але можна керувати їх наслідками, перетворюючи енергію негативу на щось позитивне. Які мої методи проживання емоцій: крик у лісі. Застосовую практичні техніки, такі як «Голова вгору», для зниження інтенсивності емоцій. Дихальні практики: виконання 20-30 ітерацій дихання (за квадратом або вільне) дозволяє заспокоїтись та усунути стрес. Фізична активність: йога. Випікання пирогів. Робота з тістом активує всі органи чуття. Текстура борошна, запах ванілі чи свіжих ягід, тепло духовки — це практики усвідомленості які допомагають фокусуватися на моменті «тут і зараз». Малювання це своєрідна арт-терапія, яка допомагає мені покращити ментальний стан і знизити рівень стресу. Малюю нечасто і здебільшого пізно ввечері, бо вдень ніколи – маю багато інших справ. У травні несподівано для себе отримала перше місце серед дорослих за картину “Українські гуси”.
Я дитина природи і саме там черпаю натхнення: я емпат, візуал і кінестетик: мені важливо відчувати вітер на обличчі, босоніж йти по землі, вдихати пахощі лісу, переживати яскраві емоції. Для мене розквітла квітка крізь асфальт або захід сонця — це справжнє мистецтво. Тиша лісу для мене цінніша за гомін міста. Тільки наодинці з природою я можу по-справжньому почути свої власні думки та знайти гармонію. Моє місце сили – гори. Там легше дихати, думати, відчувати, зосереджуватися або навпаки повністю відключатися від усього. Бути без масок та обмежень.
– Бджолярство – це теж терапія? Знаю, що Ви й у цій сфері себе знайшли.
– Я живу подвійним життям: в будні дні я режисерка монтажу, а на вихідні я перевтілююсь у бджолярку у другому поколінні. І тут відбувається магія пасіки. Це справді особливий стан, який бджолярі часто називають «бджолиною медитацією». Рівномірний гул тисяч крил створює особливу частоту, яка заспокоює нервову систему та знімає стрес. Повітря на пасіці насичене фітонцидами, ароматами прополісу, воску, меду та квіткового пилку, що корисно для дихальних шляхів.
Тепер у “Козак пасіки” є свій логотип картина “Бджілка”. Ця картина – подарунок родоначальнику нашої сім’ї, моєму батькові, бджоляреві Козак Миколі Васильовичу. Я продовжую справу мого тата, який заклав основу нашої родинної пасіки у лісостепах Дніпропетровщини – там, де ще співають бджоли, де чисте повітря й немає жодних трас чи заводів. Наш мед – органічний, без антибіотиків і пестицидів. Ми не женемось за масовістю – кожна банка проходить ручне фасування. З вулика – одразу до вас. Це замкнений цикл, контроль усіх етапів. Бо це продукт із душею, створений руками родини, яка вже понад 40 років плекає бджіл як частину себе. «Козак пасіка» є активною учасницею крафтових і благодійних ярмарок для ЗСУ у місті Дніпро.
– Чи є у Вас улюблена локація в нашому місті і чому саме там?
– Так, це Дніпробуд. Пляж. Там є камінь, на якому я люблю сидіти і мріяти.
– А про що мріє Тамара Козак зараз?
– Найбільша мрія зараз – це перемога України у війні та встановлення миру, що включає безпечне життя, повернення всіх додому та відбудову країни. Щоб кожен знайшов свій дім, свою любов, обійняв своїх близьких і рідних. Щодо особистої мрії, на то вона і мрія, щоб не розповідати нікому, поки не здійниться. Головне — не розмови, а кроки до втілення мрій, тому краще спершу діяти, а потім говорити про успіх. І я з нетерпінням чекаю 2026 року
Нові надії, можливості, перемоги, навчання, злети і реалізація себе. Тільки вгору. Тільки краще. Тільки вперед. Моє життя, мої мрії, мої досягнення — і я йду до цього з відкритим серцем
