Він має 49-й розмір взуття та силу, що дозволяла тиснути 130-кілограмову штангу. Син легендарного тренера, на честь якого названо вулицю в Кам’янському, Олександр Алексєєнко міг стати моряком, сталеваром й звісно ж зробити спортивну кар’єру у важкій атлетиці. Але одного разу, дивлячись баскетбольний матч по ТВ – зрозумів, що хоче спробувати себе в саме цьому напрямку. Та й природні дані, а саме зріст 207 см – говорили про непоганий потенціал. Віру тренера вдалось завоювати не одразу, але згодом багато тренувань дали свої плоди. Про своє дитинство у спортивній родині, мрію про мореплавання, яку поховав екзамен з геометрії, пізнавання світу під час поїздок з батьком, баскетбольний перехід з грою у відомих командах й перемоги на національних та світових майданчиках, а ще про те, як американці прозвали його Біг Зі (Big Z), гру із гігантом зростом у 230 см та про перехід до нової тренерської іпостасі, завдяки якій сьогодні він безплатно навчає баскетболу в Кам’янському сотні дітей — легенда української Суперліги Олександр Алексєєнко розповів в своєму інтерв`ю .

 — Олександре, Ваш батько, Олександр Дмитрович Алексєєнко був легендарним тренером з важкої атлетики, й сьогодні його ім’я носить одна з вулиць в Кам’янському. Що Ви відчуваєте, коли бачите на табличках рідне прізвище?

— Коли я дізнався, що вулицю назвали на честь мого батька, спершу навіть не повірив, що таке можливо. Я щиро вдячний людям, які доклали до цього зусиль. Вважаю, завдяки своєму тренерському таланту залишив незабутній слід в історії важкої атлетики та паверліфтингу нашого міста. Пишаюся, що мав такого батька — він був моїм найкращим другом, тренером, психологом і наставником. Він справжня Людина з великої літери. Я безмежно вдячний йому за все, що він вклав у мене і що дав мені в цьому житті.

– У Вас було звичайне “дворове” дитинство чи все оберталося навколо батькових тренувань?

– Моє дитинство пройшло на дев’ятому мікрорайоні Лівобережжя та в бабусі у селищі Будівельників. Це був класичний час із футболом у дворі та велосипедом. Спорт у нас був сімейним культом. Моя мама Ніна Федорівна Маклес – майстер спорту з легкої атлетики. Свого часу займалася п’ятиборством на легендарній “Дзержинці” під керівництвом видатного тренера Петра Петровича Коршуна. У 70-х роках працювала спортивним лікарем на тій же “Дзержинці”. До речі, саме спорт поєднав моїх батьків — вони познайомилися на змаганнях у Дніпрі.

Моя молодша сестра Марія потім теж стала кандидатом в майстри спорту з веслування.

Я ще у дитинстві обожнював ігри з м’ячем, та чимало часу проводив у залі важкої атлетики, куди мене брав батько. Можна сказати, я виріс серед чемпіонів.

Пам’ятаю збори в Криму, де збірна СРСР готувалася до Олімпіади – 88. Там я навіть потоваришував із сином лікаря збірної команди СРСР Анатолія Кашпіровського — Сергієм. Завдяки батькові моє дитинство не обмежувалося одним Дніпродзержинськом. Він відкрив для мене величезний світ: поїздки до Харкова, Ленінграда, Самарканда, Феодосії, Севастополя та багатьох інших міст. Кожна така подорож була як окреме життя, що залишило неймовірні враження та розширило мої пізнавальні горизонти.

– Мало хто знає, що Ви закінчили флотилію юних моряків. Як виникло це захоплення, та чому зрештою обрали наш металургійний коледж?

– Справді, я марив морем і хотів стати моряком. Після закінчення міської флотилії у 1992 році намагався вступити до Київського річкового училища, але через невдачу на іспиті з геометрії плани змінилися. Тоді я вирішив продовжити справу предків — по маминій лінії в нас усі металурги. Мій прадід, Маклес Франц Йосипович, відновлював “Дзержинку” після Другої світової війни й виплавив перший злиток, який досі стоїть на прохідній заводу як пам’ятка. Тож я вступив до металургійного коледжу на сталевара. Саме там я почав серйозно займатися волейболом під керівництвом Петра Васильовича Гричука, і в мене непогано виходило.

– Ви зростали, можна так сказати, у залі важкої атлетики, мали батька-легенду в цьому спорті… Чому ж усе-таки не штанга, а баскетбол?

– Дійсно, я знав цей світ зсередини, і батько готував мене до серйозних навантажень. Але влітку 1994 року стався переломний момент.

Дивлячись Ігри доброї волі, де виступав наш важкоатлет Сергій Нагірний, я випадково побачив трансляцію баскетболу. При зрості у два метри я раптом подумав: “А чим я гірший?”. Поставив собі за мету навчитися грати.

За допомогою батька я познайомився з тренером В.Севастьяновим. Він настільки “заразив” мене цією грою, що я почав тренуватися до фанатизму.

Паралельно з баскетбольними тренуваннями ми з батьком тричі на тиждень працювали над атлетизмом на “Дзержинці”. Якщо говорити про конкретні цифри, то в силовому триборстві мій сумарний результат складав 430 кг: я тиснув від грудей 130 кг, а в присіданнях та становій тязі брав по 150 кг. Така база давала мені необхідну стійкість та міць у боротьбі під щитом.

– Як саме змінилося Ваше життя після того, як Ви обрали баскетбол?

– 1994 рік повністю перевернув моє життя. Почався марафон безперервних тренувань: щодня в залі, а на зборах — тричі на день. Чесно кажучи, спочатку тренер не надто в мене вірив. Але після трьох місяців моєї фанатичної роботи тренер він вирішив випустити мене на заміну під час двосторонньої гри. Я опинився на паркеті проти досвідчених хлопців, які мали за плечима по 5–7 років стажу. Проте за той короткий час, проведений на майданчику, я встиг поставити п’ять блокшотів, чим неабияк здивував і команду, і наставника. Тоді ми грали в Першій лізі та на чемпіонаті Дніпропетровська. Вже за пів року тренер розгледів мій потенціал і офіційно прийняв у команду.

Свій перший серйозний матч у Запоріжжі я не забуду ніколи. Коли мене випустили на майданчик, я отримав м’яч і просто “вгатив” його зверху двома руками. У ту мить мене ніби струмом прошило — я й сам не збагнув, як це сталося, але саме тоді зрозумів, що я на своєму місці.

 – Розкажіть, як Ви потрапили до еліти українського баскетболу?

– Важливим етапом став турнір у Франції 1996 року — це була моя перша поїздка за кордон і перший досвід гри проти атлетичних афроамериканців.

А справжній поворот долі стався наступного року на дніпровському автовокзалі. Там я випадково зустрів двох легенд: Андрія Подковирова та патріарха нашого баскетболу Юхима Таслицького. Ми познайомилися, і вони запропонували мені приєднатися до київського “Денді-Баскета”, який тоді грав у Суперлізі та Кубку Корача. Саме Юхим Борисович виліпив з мене професіонала. Так от, опинившись у роздягальні “Денді-Баскета”, я відчув справжній трепет: поруч зі мною сиділи легенди, яких я ще вчора бачив лише на екрані телевізора. Це була фактично половина національної збірної України — Мурзін, Базелевський, Подковиров…

Протягом 1997–1998 років я жив у Києві, де тренувався з цими майстрами, але ігрову практику здобував у Вищій лізі, виступаючи за дніпропетровське “Динамо”. Той сезон став історичним: ми вибороли “срібло” і здобули путівку до елітного дивізіону.

Саме так тоді з’явився БК “Динамо-Дніпро”, і я маю честь сказати, що теж стояв біля самих витоків становлення Суперліги на Дніпропетровщині. Загалом я віддав Суперлізі десять років життя. Сім сезонів провів у складі “Динамо”, ще три роки — у “Дніпрі”.

У 30-річному віці я перейшов на правах оренди до “Кривбасбаскета”, де відіграв два сезони під керівництвом відомого європейського фахівця Звєздана Мітровича. Навіть після завершення цього етапу я залишався в обоймі: проходив перегляд у столичному “Будівельнику”, брав участь у зборах та міжнародному турнірі в Литві.

 – Багато любителів баскетболу згадують Вас по виступах за рідний “ДніпроАзот”.

— Період з 2008 по 2010 рік я провів у складі “ДніпроАзоту”, де не лише виходив на паркет, а й спробував себе у новій ролі — тренера з фізичної підготовки. Моєю стихією була позиція п’ятого номера — центрового. Це важка, часто “чорнова” робота: я тримав найпотужніших гравців суперника, підстраховував партнерів і цементував захист. Моєю головною зброєю були блокшоти — за цим показником я стабільно входив до трійки лідерів чемпіонату України.

Взагалі мені випала нагода змагатися з гравцями рівня НБА та Євроліги. Найбільше запам’ятав гру проти серба Ратко Варди, хорвата Крешиміра Лончара та американця Артура Лонга. Величезний досвід здобув у протистояннях з українськими легендами Кирилом Фесенком, Олексієм Печеровим, Сергієм Ліщуком, Станіславом Медведенком, Григорієм Хижняком. Окреме місце в моїх спогадах посідають матчі проти Віктора Заболотного. Саме Заболотний був найвищим суперником у моїй кар’єрі. Його зріст — 2 метри 30 сантиметрів.

– Ви ж грали і в Національній збірній України?

– Так, у 2001 році за запрошенням Геннадія Защука я потрапив до табору головної команди. Той рік став для мене тріумфальним: у єгипетській Олександрії ми вибороли “золото” міжнародного турніру, здолавши збірні Латвії, Великої Британії та росії. Тоді ж я став чемпіоном України серед студентів, а на чемпіонаті СНД ми лише трьома очками поступилися у драматичному фіналі, здобувши срібні нагороди.

– У Вашій біографії є особлива сторінка — чемпіонати Європи серед поліційних. Які матчі запам’яталися найбільше?

— Гра за “динамівців” мала цікавий наслідок: у 2001 році мене фактично “мобілізували” до структури МВС, присвоївши лейтенантське звання. Це дозволило грати на чемпіонатах Європи серед поліційних, де я у 2005 та 2009 роках става бронзовим призером. Досі зберігаю чудові спогади про матчі проти збірної Франції: ми грали у них вдома і впевнено перемогли з різницею у 20 очок. Угорців того разу ми взагалі “переїхали” з перевагою у +40. Фінальна частина 2005 року проходила на Кіпрі. Ми були дуже близькі до головного матчу, але в півфіналі поступилися литовцям. У 2009-му Євро приймали Нідерланди. Ми продемонстрували якісний баскетбол, обіграли голландців та англійців, і хоча не впоралися з потужною грецькою командою, додому повернулися з почесними нагородами.

— А які ще нагороди прикрашають Вашу колекцію?

— Якщо зазирнути в мій “архів” титулів, то там є перемоги на багатьох рівнях: я ставав чемпіоном України серед коледжів, здобув “золото” студентського чемпіонату країни. Окремою яскравою сторінкою стали перемоги у Кубку Єгипту та виступи в Кубку Виклику ФІБА у складі БК “Дніпро”.

– Як відбувся Ваш перехід від професійного гравця до наставника молоді у рідному Кам’янському?

– У 2012 році відбувся поворот у моїй біографії: я звільнився за власним бажанням з органів МВС і того ж року завершив професійну кар’єру гравця. Проте з баскетболом не попрощався — просто змінив роль. Почав із викладання фізкультури у 28-й школі, згодом працював у фізкультурному коледжі та тренував хлопців 2006 року народження у дніпровській СДЮШОР №5.

З 2018 року я повернувся до витоків — працюю в кам’янській ДЮФШ “Надія”. За ці роки встиг попрацювати тренером і в СК “Прометей”, і в багатьох школах міста (№№3, 10, 24, 25, 30).

— Як Ви почуваєтесь у ролі дитячого тренера і яка Ваша головна мета сьогодні?

— Робота з дітьми приносить мені щире задоволення. Я бачу в їхніх очах той самий вогонь, який колись запалив у мені мій батько. Моя мета сьогодні проста, але амбітна: навчити грати в баскетбол якомога більше дітлахів. Я не відсіюю нікого. Беру до секції всіх охочих, а тренування у нас абсолютно безкоштовні.

Зараз ми займаємося на базах 25-ї та 30-ї шкіл, але в мене є велика мрія. Я хочу, щоб на Лівому березі з’явився сучасний стандартний зал спортивної школи “Надія”. Такий, які я бачив у Литві — спеціалізований, комфортний, створений саме для того, щоб діти могли зростати професійними баскетболістами. Вірю, що наші діти заслуговують на найкращі умови для старту в велике майбутнє.

– Ви встигли пограти з багатьма легіонерами. З ким з іноземних гравців, зокрема у часи виступів за “ДніпроАзот”, у Вас склалися найтепліші стосунки? Яке прізвисько закріпилося за Вами у роздягальні?

— У нас завжди панувала атмосфера взаємоповаги. У “ДніпроАзоті” я мав чудові стосунки з прибалтами Едісом Габрансом, Юліусом Умбрашком та Маріусом Янішусом. Легіонери завжди цінували мене за відкритість і гостинність.

Також ми дуже ладнали з американцями Джерелом Алленом та Чедом Ейчелбергером. Вони жартома прозвали мене “Big Z”  (Біг Зі). Для них я був таким собі баскетбольним велетнем, і цим прізвиськом вони підкреслювали мої габарити та міць на майданчику. Хоча для більшості колег я залишався просто Санею. У часи виступів за “Дніпро” ми були нерозлучні з Дмитром Марковим та Володимиром Ковалем — завжди жили разом на зборах. Також товаришував із Костянтином Шакулою, Данилом Козловим, а в “Динамо” — з Олексієм Борисенком. Я й досі підтримую зв’язок із багатьма експартнерами.

– Олександре, Ви маєте солідні антропометричні дані: зріст 207 см, вага 115 кг, розмах рук 212 см та 49-й розмір взуття. Чи не виникало у Вас труднощів із підбором одягу чи взуття через такі габарити?

— До своїх фізичних параметрів я давно звик, тому особливого дискомфорту не відчуваю — просто намагаюся скрізь “вписуватися” у простір. Певні проблеми з одягом були в юності, у дев’яності, коли вибір був обмеженим. Але відколи почав грати професійно, питання знялося саме собою: нам почали видавати повний комплект екіпірування — цілі сумки спортивних речей.

А ось у громадському транспорті й досі буває незручно. У звичайній маршрутці мої коліна заважають усім навколо.

— Як виглядає Ваше “місце сили” поза межами баскетбольного залу?

— Моїм головним “островом спокою” вже понад двадцять років є дача в Кулішах. Я вважаю її своїм другим домом. Заробив на неї ще за часів ігрової кар’єри у складі “Дніпра” і з того часу постійно її облаштовую. На подвір’ї, звісно ж, встановив баскетбольний щит — без цього ніяк. Багато чого зробив власноруч: наприклад, сам збудував сауну, бо дуже люблю добре попаритися. А влітку обов’язково ставлю басейн і просто насолоджуюся відпочинком. Як кажуть, сонце, повітря і вода — наші найкращі друзі.

— Поза баскетбольним майданчиком у кожного гравця є свій тил. Як склалося Ваше особисте життя?

— Моє особисте життя — це два важливі етапи та двоє прекрасних дітей. Зі своєю першою дружиною Катериною ми побралися у 2003 році, а вже наступного року у нас народився син Олександр. Попри те, що у 2013-му ми розлучилися, нам вдалося зберегти добрі стосунки — зараз ми спілкуємося як давні друзі. У 2015 році я зустрів Наталію, і за два роки у нас народилася донечка Вероніка. На жаль, війна внесла свої корективи, і наші шляхи розійшлися. Зараз я неодружений. Живу разом із мамою на 9-му мікрорайоні, у тій самій квартирі, яку батько отримав ще у 1978 році. Це місце для мене особливе, воно сповнене родинних спогадів.

Розмовляв Віктор Куленко.