Володимир Іванович Дерун, який сьогодні святкує своє 69-річчя, пройшов шлях у футбольній команді “Металург” (Дніпродзержинськ) від гравця до тренера.

У маленького Володі Деруна, дитинство якого пройшло на вулиці Сачко, найулюбленішою іграшкою був футбольний м’яч. Його він ганяв у компанії таких самих босоногих пацанів на спортивному майданчику 31-ї школи. Від їхньої “майстерності” вилетіло не одне скло у шкільних вікнах. Потім хлопці за рекомендацією “старшаків” Володі Ревякіна та Валери Махарини записалися до футбольної секції на стадіоні “Перемога”.

ТРИРАЗОВИЙ ПЕРЕМОЖЕЦЬ ТУРНІРУ “ШКІРЯНИЙ М’ЯЧ” ДНІПРОПРЕТРОВЩИНИ

Першою командою, за яку Володя виступав, був “Прометей”. У ній він грав на першості міста. А першим, хто познайомив його зі справжнім футболом, Володимир вважає Леоніда Семеновича Малого, тренера на громадських засадах. Разом із Деруном тоді на полі грали Валик Неминучий, Вітя Цурбільов, Саша Климович. “Це був для нас “трамплін”, – ностальгічно каже Володимир. Він пишається тим, що разом із дворовою командою “Партизан”, яку тренував Віктор Дмитрович Неминучий, став триразовим чпереможцем Дніпропетровської області на приз “Шкіряний м’яч”. Паралельно Дерун грав і в першості області, але за команду “Буревісник” (тренери Е.Федін та А.Безбожний).

Середню школу В.Дерун закінчив без жодної трійки в атестаті зрілості. Володя дуже любив астрономію, міг цілими ночами спостерігати за зоряним небом, спостерігаючи його в бінокль. А ще захоплювався французькою мовою. “Пізніше вона стала мені потрібною. Особливо коли я з командою “Говерла” виїжджав до Угорщини та Румунії. Міг на побутовому рівні спілкуватися з людьми, які знають цю мову”, – розповідає Володимир. Ще він трішки володіє польською мовою, яку вивчив за 5 років під час вояжів із черкаською командою “Дніпро” до польського міста Бидгощ. Що теж стало в нагоді, коли дніпродзержинська “Сталь” вперше виїхала за кордон (до Польщі). Дерун тоді виступив у ролі перекладача.

“СІТКУ З М’ЯЧАМИ ДОВОДИЛОСЬ ТЯГАТИ МЕНІ”

Після закінчення школи Володмир Дерун вступив до Черкаського педінституту на факультет фізичного виховання. Там же за весь період навчання виступав за місцеву команду майстрів “Дніпро”. Разом з ним на поле виходили вже відомі гравці, такі як Ф.Матюшевський, М.Голіков, В.Родіонов, які понюхали порохи у вищій лізі радянського футболу в донецькому “Шахтарі”, дніпропетровському “Дніпрі”, одеському “Чорноморці”. Гравці, старші за віком, не трималися в команді як окрема каста. Проте дистанцію в побуті тримали. “Наприклад, каже тренер Голікову, що він черговий по команді. Той відповідає: “Є”. Але сітку з м’ячами доводилося тягати мені”, – згадує Дерун. Спілкувалися один з одним на “ти”, але до старших виявлялася особлива повага. Молодь поважала старших за їхні роки, проведені у команді, за досвід.

“КОМУСЬ ТРЕБА БУЛО, ЩОБ “МЕТАЛУРГ” ПІДВИЩИВСЯ У КЛАСІ”

Відроджену команду “Металург” у 1978 році тренували Ю.Д.Орлов та Г.П.Шмуригін. У тому ж році дніпродзержинці, перемігши в “кульці” усі своїх суперників з колективів фізкультури, вибороли право виступати у другій лізі радянського футболу. На допомогу “Металургу” із Черкас було викликано Володимира Деруна. У педінституті, де Дерун навчався вже на останньому курсі, не можна було переривати заочну форму навчання. Але все вирішили полюбовно. Вигадали догляд за тяжкохворою матір’ю.

 

“Підсвідомо ми розуміли, що раз турнір проходить у Дніпродзержинську, значить комусь треба було, щоб “Металург” підвищився в класі, – пояснює В.Дерун. – Тут, напевно, перемішалося все і спорт і політика. Все-таки Дніпродзержинськ – батьківщина Брежнєва. Ось це ми розуміли. Але, повірте, ні до гри, ні під час гри ми не відчували, щоб нам відверто підсуджували, щоби під нас “лягали” команди-суперники. Лояльність суддів у деяких моментах відчували. Симпатії були до нас. Але все-таки, за рівнем майстерності, за самовіддачею, за бажанням ми виявилися вищими за всіх на голову. Ми викладались наповну, ми рвалися в бій, ми хотіли стати першими. На останню зустріч я вийшов на уколах. Суперники мене нещадно били по ногах. Але тренер сказав “Треба”. І я вийшов на гру”.

ПРО ПРЕМІАЛЬНІ

За вихід до другої ліги союзного футболу гравці “Металурга” здобули по 200 радянських рублів. То були чималі гроші. Для порівняння можна згадати, що в ті часи стільки ж отримували робітники на “Дзержинці”. Крім того, кожен гравець був нагороджений красивим наручним годинником і дефіцитом тих часів – кришталевою вазою. “Ми окрім зарплати в 160 рублів, яку отримували на ДМЗ (футболісти значились у штаті різних цехів), ще отримували преміальні за перемогу: 40 рублів – вдома та 60 рублів за виїзні ігри. Будучи вже тренером “Сталі” я отримував оклад $500. На гроші, зароблені в Росії та бонусні $3 тис. купив у Німеччині BMW”, – каже Володимир.

До речі, про машини. У В.Деруна багаторічний стаж водія. Володимир Іванович не лихачить на дорогах, як це роблять деякі футболісти та тренери. “Одного разу, за незначне порушення, мене зупинив співробітник ДАІ. Вальяжно підійшов, козирнувши, незворушним поглядом запропонував залишити салон авто. Я вийшов, і віддавши права, попросив, щоб мене він не довго затримував, тому що поспішаю на збори команди. Якої команди, поцікавився ДАІшник. Я повернувся до нього спиною, де на спортивному костюмі красувався напис “Сталь” Дніпродзержинськ”. Обличчя того просвітліло і він сказав: “Їдь. Я поважаю команду та люблю футбол”, – розповідає В.Дерун.

ЯК ОБДУРИЛИ КОМАНДУВАЧА ПРИКАРПАТСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ОКРУГУ

Володимир Дерун згодом зіграв за “Металург” повний сезон. А наприкінці року він був призваний до армії, у футбольну команду СКА “Карпати”. Львів’яни виявилися спритнішими за київських та одеських одноклубників. Тренував “Карпати” на той час Володимир Капличний, колишній гравець московського ЦСКА та збірної СРСР. Граючим тренером був не менш знаменитий футболіст Вільгельм Теллінгер. Замість армійських казарм футболісти проживали у готелі “Росія”, харчувалися за вищим розрядом, хоч і у військовій частині.

“Одного разу ми проводили тренування. Дивимося, на шикарному військовому лімузині під’їхав командувач Прикарпатського військового округу генерал-полковник М.Б.Абашин. Подивився трошки, а потім покликав тренера і запитує: “Чим ви тут займаєтеся”. Капличний відповідає чітко, як по статуту: “Відпрацьовуємо техніко-тактичні дії на гру, товаришу генерал-полковник”, – згадує Дерун. – “Я вас дуже прошу, припиніть тренування. Побийте, будь ласка, пенальті в ті та інші ворота”, – сказав той. Тренер дав команду воротарям Віктору Консевичу та Олександру Скотаренку зайняти місце в рамках, а польовим гравцям провести серію одинадцятиметрових (при цьому тихенько сказав, щоб, коли гравець буде пробивати штрафний, він повинен підказати голкіперу в який кут направлятиме м’яч). Генерал залишився дуже задоволеним діями воротарів. Він насолоджувався цим процесом і подякувавши всій команді, з радісним виразом обличчя виїхав зі стадіону”.

ЯК ДЕРУН ВЧИВ УГОРСЬКУ МОВУ

Після шести місяців “служби” у СКА, Володимир Дерун був орендований ужгородською “Говерлою”, де провів два сезони (1980-1981 рр.). Тренер Ернст Іванович Кеслер запам’ятався своєю твердою дисципліною. “Мадяр за національністю, він погано знав російську мову, – розповідає Володимрр Іванович. – Якось на передматчевій установці він не міг сказати, що команда, з якою ми повинні грати, знаходиться нижче за нас у турнірній таблиці. Каже: “Команда “Кольос” Польтава знаходиться нижче за турнірну таблицю”. Я тоді встав і кажу: “Ернсте Івановичу, куди ж нижче? Нижче турнірної таблиці не можна перебувати”. Всі розсміялися, тим самим знявши передігрову напругу. Далі він став вести установку угорською мовою (практично всі футболісти були його земляками). На що я слушно помітив, що не знаю угорської мови. “На полі все дізнаєшся”, – була відповідь. Багато футбольних термінів мадярською я пам’ятаю досі”.

ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬК – САХАЛІН – ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬК

Наступним етапом у футбольному житті В.Деруна стало повернення додому. Він разом із Володимиром Манжелеєм почав тренувати команду, яка виступала в обласній першості. А 1994 року Володимир Дерун за контрактом поїхав на Сахалін, де 5 років працював із командами Далекосхідної ліги російського футболу “Портовик” (Холмськ) та “Шахтар” (Шахтарськ). Зарплата на ті часи була солідна: $500 у Холмську та $900 у Шахтарську. Жив Володимир Іванович у відомчій квартирі, користувався клубною “Тойотою”. Але коли закінчився контракт і керівництво не погодилося збільшити оклади, В.Дерун та група футболістів, яка приїхала з ним із Дніпродзержинська (В’ячеслав Поцелуйко, Олександр Пилипенко, Ігор Зеленський, Руслан Балашов, Сергій Смирнов, Сергій Бакінов, Максим Клопот) повернулися додому.

 

Коли В.Деруна у 2004 році запросили попрацювати помічником у тренера “Сталі” Ігоря Сіроштана, він без роздумів погодився. Байдужим до долі рідної команди Володимир ніколи не був. “Сталь” на той час була у верхній частині турнірної таблиці. Але, за словами тренера, після чергової поразки, без пояснень його було звільнено…

Безробітному Володимиру Деруну не дали довго відпочивати. Директор ДКФВ В.І.Чібісов поставився до нього з розумінням та запропонував посаду у відділенні футболу, де він виховує гравців  і понині.

УЛЮБЛЕНІ

Поет – В.Висоцький (його В.Дерун може цитувати годинами).
Квіти – троянди.
Страва – олів’є.
Напій – шампанське.
Колір – синій.

Автор Віктор КУЛЕНКО

В.Дерун і М.Крежанівський. 1978.

В матчі проти київського “Більшовика”. 1978.

Футбольний тур по Китаю.

СКА (Львів). 1980.

Олександр Хомич Малявкін.

Усі світлини з архіву В.І.Деруна.