У дитинстві та юнацтві він «переболів» різними видами спорту від футболу до тхеквондо, в якихось був більш успішним, в інших менш. Але занурення у світ шахів, який він здійснив завдяки дідусю, що брав його на інтелектуальні поєдинки у міський парк культури та відпочинку, — зробило свою справу. Саме ця стародавня логічна гра стала справою його життя, зробила з перспективного шахіста (у 2021 році став бронзовим призером першого чемпіонату України з шахів (класичний розділ) серед аматорів) успішного тренера, який тепер, як колись його дідусь, захоплює цією грою зовсім юних хлопців та дівчат, що потім демонструють високі результати на турнірах різних рівнів. А головне – поповнюють інтелектуальне шахове ком’юніті міста. Про те, чому захоплення шахами взяло верхи навіть над футболом, про свою власну найбільшу шахову бібліотеку, реакцію на провокаційні висловлювання з боку батьків своїх вихованців, а ще про головні критерії успіху у шахових змаганнях та відношення до власних поразок у поєдинках з учнями — в інтерв’ю «Пильному погляду» розповів тренер відділення шахів ДЮСШ № 3 Дмитро Задорожний.

– Як розпочалось Ваше знайомство з шахами?

– З шахами ще у шестирічному віці мене познайомив дідусь, а наступного року бабуся подарувала книгу “Коротка енциклопедія шахового дебюту”. І я самостійно почав по ній займатися. Ми з дідусем частенько відвідували правобережний міський парк відпочинку, де збиралися любителі цієї стародавньої гри. І я з ними грав. З третього класу я почав займатися шахами у тренера Леоніда Парфентійовича Короля. І вже у 1998 році виграв свої перші великі змагання – юнацьку першість міста. У шостому класі виконав норму першорозрядника, оскільки неодноразово вигравав першості міста серед юнаків.

– А інші види спорту Вас не приваблювали? Чим ще пробували займатись?

– Якщо у шахи я став грати ще до школи, то потім, коли навчався у СШ №43 перепробував дуже багато інших видів спорту. У першому класі почав грати у футбол. Після другого це захоплення згасло. А оскільки мама працювала медсестрою в басейні СШ № 15, я вирішив зайнятись плаванням. Крім цього там був ще й настільний теніс. Я займався і тим, і іншим. У мене все виходило, було дуже цікаво виступати на змаганнях. Але за якийсь час я зрозумів, що це не моє. Кинув, і пішов займатися баскетболом. Набридло і там. Я ніяк не міг зрозуміти, що мені цікаво. Спробував займатися тхеквондо. Але після трьох років занять, повернувся до футболу. З того часу футбол та шахи зі мною постійно.

Але хочу сказати важливу річ — за польотом м’яча може спостерігати кожен, а за польотом думки — лише обрані.

– Як після школи склалась Ваша спортивна кар’єра?

– Після закінчення Кам`янського коледжу фізичного виховання, я продовжив навчання у Дніпропетровському фізкультурному інституті, де грав на першість міста у футбольній команді “Штурм”. Повернувшись до рідного міста, працював викладачем фізичного виховання в енергетичному технікумі. У нас там також була своя футбольна команда, яку я тренував. Тож довелося спробувати себе й у ролі вчителя, і у ролі тренера.

Зараз  розумію, що в командних видах спорту бути тренером набагато важче. Треба до кожного гравця найти підхід, розуміти його емоційний стан та рівень фізичної підготовки. А скільки може бути суперечок між гравцями?! Дуже не легко. В шахах трохи легше. Кожен шахіст відповідає лише за свої дії. Він не може сказати, що хтось з команди підвів. Особисто я вважаю, що у поразці винен як спортсмен, так і тренер, з яким він працював.

– Коли Ви почали працювати тренером з шахів та чи складно було знайти учнів?

– Працювати тренером шахового відділення в ДЮСШ № 3 я розпочав у 2012 році. Спочатку було важко набрати необхідні групи для занять. З десяти дітей, які приходили з початку навчального року, залишалися двоє-троє. Але коли мої учні почали вигравати обласні чемпіонати, я зрозумів, що шахи то, мабуть, моє призвання.

З перших моїх успішних учнів потрібно згадати неодноразових чемпіонів міста й області, фіналістів всеукраїнських змагань Олександру Славську, Олександра Стрельника, Максима Юрченка, Івана Рубанова, Костянтина Мостіку. Нині продовжувачами їх справи є Давід Дунаєвський, Владислав Литвин, Максим Вітютнев, Надія Губа.

Досі згадую слова одного з батьків моїх вихованців адресовані мені: “Ти не зможеш навчити дітей того, чого не вмієш робити сам!” Після таких слів дуже важко емоційно витримати психологічний тиск. Але я зміг довести, що я можу. Після цього випадку зрозумів, що потрібно робити те, що у тебе виходить, і не слухати чужі висловлювання.

А кинути шахи я не можу, у мене займається багато дітей, котрі полюбили цей вид спорту. Я не можу їх залишити, то є зрада.

Талановитих дітей за весь час моєї тренерської роботи було чимало. Я мрію про те, що шахи залишать гарний слід в їхньому подальшому житті.

– Як на Вашій роботі позначились спочатку ковід, а потім й війна?

– Як і в інших сферах цивільного життя та спортивного виховання, ковід і війна дуже негативно позначились на тренерській праці. З початком ковіду кількість виїзних турнірів впала у два рази.

Війна внесла дуже багато коректив в життя. Чимало відомих моїх учнів покинули Україну, але продовжують займатися улюбленою грою в різних країнах: Ольга Білик — в Польщі, Михайло Богомаз та Володимир Бутенко — у Німеччині, Катерина Малярова — у Фінляндії, брати Різники, Степан і Денис, — у Норвегії, брати Голованови, Ігор і Олександр, — у Чехії. З багатьма з них я підтримую зв’язок, а з деякими продовжую займатися онлайн.

Але при цьому з`явилося нових гравців з інших областей, котрі оселилися в нашому місті з початку війни. Брати Христові, Роман та Дмитро, із Запорізької області вже навіть очолили рейтинг–лист шахістів нашого міста. Дмитро, який зарахований до ДЮСШ № 3, в цьому році став чемпіоном України серед дорослих у складі команди та фіналістом чемпіонату України серед юнаків до 18 років.

– Що на Вашу думку є головним критерієм успіху в шаховій грі та як Ви ставитесь до ситуацій, коли Ваші вихованці виграють у свого наставника?

– Коли учні перевершують свого тренера, це чудово, цим можна лише пишатися. Тому до поразок від своїх вихованців я відношусь спокійно. Від таких поразок отримую більше позитивних емоцій. На жаль, не так багато учнів, які вийшли хоча б на мій рівень. Тому нам є ще над чим працювати.

Знаєте, коли починав свою тренерську діяльність, я був впевнений, що найголовніше це талант дитини. Цей талант можна розгледіти з першого заняття. Це важко пояснити, але у талановитих дітей особливий блиск в очах. Молоде покоління зараз відрізняється від покоління мого часу. Комп’ютеризація зробила своє діло. Це не добре і не погано. Все йде своїм шляхом. Раніше ми аналізували свої партії багато часів шукаючи шляхи до перемоги. Зараз достатньо натиснути клавішу, і комп’ютер з легкістю покаже вірні дії та дасть правильні поради. Нинішні учні по іншому бачать шахову дошку, у них особливе мислення та її бачення

.

Але з часом я зрозумів, що талант не є основним критерієм для досягнення високих результатів. Багато факторів повинні збігтися, щоб дитина зіграла на високому рівні. На мою думку, найголовніше це: розвинена шахова інтуїція, відмінна пам’ять на шахові позиції та шаблони; навички візуалізації, здатність годинами працювати над шахами, сильний конкурентний дух, здатність зберігати зосередженість протягом тривалого часу. Ну й звісно – готовність йти до кінця.

– А як складаються відносини між Вами та батьками Ваших вихованців?

– Відносини між тренерами та батьками спортсменів, які навчаються в загальноосвітніх навчальних закладах, іноді бувають складними. Часто приходиться вислуховувати від батьків, щось типу – “Дитина не поїде на змагання, бо в неї погані оцінки в школі”. Я ж завжди кажу, що батькам видніше, як виховувати свою дитину. Тренер лише допомагає, бо основне виховання відбувається вдома та в школі. Моє завдання — підвищувати професійний рівень та підготовку спортсменів, виявляти, розвивати та вдосконалювати здібності дітей, а також планувати та проводити тренування, враховуючи цілі, завдання та фізичний стан підопічних.

– А чи проводите Ви час зі своїми вихованцями не тільки за шаховими дошками?

– Команда шахового відділення ДЮСШ № 3 сповідує девіз міжнародної федерації шахів FIDE – “Ми одна сім’я”. Тренери разом з учнями проводять багато часу разом, й не обов’язково за шахівницями. У суботу ми традиційно граємо в футбол. Батьки теж беруть участь в баталіях. Часто змагаємось в настільний теніс, іноді в більярд. Обов`язково виходимо на природу.

З багатьма учнями я займаюсь навіть під час літніх канікул, хоча вважається, що для юних спортсменів це час відпочинку від занять спортом. Тут все залежить від бажання дітей. Хто полюбляє шахи, той не буде відпочивати літом від тренувань.Для підтримання ігрової та змагальної форми — грати одну-дві години два-три рази на тиждень це просто необхідність.

– У Вас бувають вихідні? Бо складається враження, що Ви весь свій час проводите з вихованцями?

–       Вихідних, як таких, у мене майже не буває — турніри, тренування з дітьми, індивідуальні заняття. Кожен ранок виділяю час для особистих тренувань, це можуть бути спортзал або велопрогулянка. Можливо лише у серпні відсутні тренування через стан мого алергічного здоров’я. Але коли все ж таки випадає вільний час, то люблю дивитись кіно та слухати музику.

– Скільки зараз дітей у Вас займається?

–       Три групи: молодша — новачки; середня — другий-третій рік навчання. Найбільша група — старша. Це четвертий рік навчання, де всі шахісти мають I та II розряди.

Але, що цікаво, вік по групах різний. Іноді дорослі приходять і починають з молодшої групи. А бувають випадки де дитина після 1-2 місяців занять переводиться до середньої групи. В шахах вік це лише цифра. Не багато існує видів спорту, де маленька дитина може бути сильніша за дорослого.

Тож, якщо дитина хоче навчитися грати в шахи можна звертатись у ДЮСШ №3 за адресою вулиця Запорізька, 7. Також я особисто проводжу тренування в ДЮСШ №1 на Лівобережжі. У молодшу групу приймаються діти з 6-7 років, які не мають досвіду гри в шахи або невпевнено грають. Повторюся, що у шахах вік це лише цифра. Вона нічого не вирішує. Головне бажання.

– Ну й на останок, розкажіть, будь ласка, про свою унікальну “шахову бібліотеку”, що є однією з найбільших у місті? Як Ви її збирали?

– Цю бібліотеку я почав збирати ще в дитинстві. В центральному міському парку грав на гроші, і всі зароблені кошти тратив на шахову літературу та …морозиво. З того часу не можу пройти спокійно мимо книг чи журналів, котрих не маю. Літератури дуже багато і навіть приблизно не можу підрахувати кількість екземплярів.

Звичайно, я дуже мрію, що ці книги я збирав не дарма, й вони будуть корисні в тому числі й моїм учням. Дуже сподіваюсь, що після закінчення війни мої талановиті вихованці, що поїхали через це за кордон, повернуться до Кам’янського та надалі представлятимуть наше місто на різних турнірах.

Розмовляв Віктор Куленко.