“У джерелах початку ХХ століття іноді назва населеного пункту Шошинівка вказується для зручності вимову як Сошинівка. Там же, на протилежному схилі балки, ближче до Дніпра, осторонь від поселення, яке розташувалося на низькій надзаплавній терасі була збудована церква. Й досі вражає місце розташування храмової споруди. Звідси видно навколишню територію на багато кілометрів. Ось які рядки читаємо з цього приводу в Д. Яворницького: “…Если подняться по высокому берегу к церкви и тут стать лицом на север (у напрямку лівого берега – О.Х.),то можно увидеть Днепр во всей его прелести: несется он, пышный, по песчано-желтому руслу, среди мягкой зелени лесов, отражая в своих светлых водах яркие лучи солнца… Отсюда, как с птичьего полета, видны и забора Пристань, и острова Сидловский, Великий и Шелюговый, и деревня Губина, и хутор Корбе”. Саме тому, під час форсування Дніпра, на церковній бані розташовувався німецький снайпер, який влучно бив у ціль. Саме тому радянські гармати було націлено на верхівку церкви і єдиним влучним пострілом зруйновано купол і перекриття головного об’єму. Та міцна кам’яна споруда витримала навіть завзяте пекло боїв. В експозиції невеличкого музею колишнього заводу КПК Дніпровський є діорама “Аульський плацдарм”. Там же зберігається єдине фото храму до руйнації, добре видно стіни та покрівлю, які постраждали від пострілів і вибухів. Немає більше Сошинівки (саме така назва дійшла до нашого часу, вона зараз більше асоціюється з цвинтарем, розташованим неподалік від церковної ділянки), на сьогодні збереглися два клаптики вулиць, що виникли вже в 1960-ті рр. Територія старого поселення вся пішла під воду. Дуби вирубано, острови затоплено… Лише височіє порожній поодинокий пагорб на схилі великої балки. Навколишній простір колишньої церкви увесь порізано військовими окопами та бліндажами періоду Великої Вітчизняної, вони як рани, що ніколи не загояться, оповили колишнє церковне місце – місце скорботи та печалі. Церкву знищено на початку 1960-х рр. перед затопленням долини Дніпра і утворенням Дніпродзержинського водосховища. Її підривали кілька разів, вона довго не піддавалася вибухівці. Зараз на місці вільному від чагарників і дерев височіє кам’яний фундамент колишньої церкви. Автор статті довгий час разом із місцевими ентузіастами розчищав від битої цегли ці залишки, що поховали фундамент після вибуху”, – пише Олександр Харлан. Верхнє фото церкви в Шошинівці.
Газета “Нові рубежі” 13 жовтня 1964 рік.
“Звання Героїв гідні”. Ці слова у кожному поданні розвідників-десантників до нагород. Майже добу, 25 вересня 1943 року, вузьку смужку дніпровського берега, яка потім перетвориться на частину стратегічного Аульсько-Бородаєвського плацдарму, відігравшого визначальну роль у звільненні Дніпропетровщини, утримувала жменька розвідників 496-ї окремої розвідроти. Усі 20 нагороджені орденами Червоного Прапора наказом командира дивізії. 18 стали Героями Радянського Союзу. Як пояснював Сергій Петрович Шпаковський, одного розвідника було відправлено на лівий берег супроводжувати до штабу двох місцевих хлопців з Аул (до речі, обох було зараховано до армійської розвідки), а другий не витримав, нібито, і залишив поле бою. На жаль, крім нагородного листа, нічого більше про його долю знайти не вдалося. У уявленнях до звання Героїв описи подвигу розвідників дуже скупі. Більшість перебували у медсанбаті або були відправлені до шпиталів. Сержант Василь Кондирєв помер від ран у медсанбаті та похований у Єлизаветівці. У шпиталі в Петриківці помер рядовий Сергій Пузирєв. Загинули на плацдармі рядовий Данило Лях та сержант Іван Луференко. Тобто подробиці та деталі повідомляти не було кому, коли складалися документи. Напевно, вони були не такі важливі. Про те, хто створив та утримував плацдарм у Сошинівки, очевидно, було відомо не лише командуванню дивізії, а й командарму, та військовій раді Третього Українського фронту, який затверджував рішення. В Указі Президії Верховної Ради СРСР від 20 листопада 1943 року немає удостоєних звання посмертно. Усі вони у цьому Указі живі. Нехай живе пам’ять про них”, – пише авторка Людмила Глок.
Герої Радянського Союзу
Старший лейтенант Шпаковський Сергій Петрович
19.10.1918 – 23.04.1991
Рядовий Алієв Газрет Агайович
14.12.1922 – 28.02.1981
Єфрейтор Бойченко Віктор Кузьмич
21.07.1925 – 26.12.2012
Рядовий Гітман Лев Абрамович
25.03.1922 – 01.03.1979
Рядовий Грошенков Петро Павлович
29.05.1920 – 19.11.2006
Старший сержант Гузь Марк Дмитрович
10.10.1919 – 05.06.1990
Рядовий Зайцев Костянтин Федорович
25.08.1914 – 03.06.1977
Сержант Кондирєв Василь Іванович
04.07. 1921 – 27.09.1943
Рядовий Лях Данило Пантелійович
10.11.1924 – 26.09.1943
Молодший сержант Марков Никифор Миколайович
10.03.1916 – 11.08.1997
Рядовий Пузирєв Сергій Михайлович
1912 – 02.10.1943
Сержант Луференко Іван Йосипович
02.04.1919 – 26.09.1943
Сержант Сабанов Григорій Луарсабович
20.04.1910 – 02.04.1968
Старшина Стасюк Василь Дмитрович
28.12.1913 – 22.02.1984
Рядовий Федін Федір Денисович
1919-19.10.1944
Старшина Хазар’ян Семен Аркадійович
22.05.1922 – 24.03.1977
Старший сержант Чмиренко Микола Романович
1917 – 20.11.1943
Сержант Шиловський Леонід Прокопович
1919 – 03.11.1943
Одним з найвідоміших, значних і урочистих монументів нашого регіону, який прославляв народний подвиг у Великій Вітчизняній війні, по праву вважається пам’ятник на Аульському плацдармі. Націлені в небо потужні металеві грані стали символом мужності радянських воїнів, які принесли свободу на Придніпровську землю. Цей пам’ятник споруджений напередодні сорокарічного ювілею Перемоги, цікавий і власною незвичайною історією. Пам’ятний знак на Аульському плацдармі будувався в 1985 році в дуже стислі терміни, буквально протягом місяця. На ДМК виплавили спеціальну протиусталістну сталь і прокатали її в лист. На заводі спецконструкцій з нього зварили величезну трубу, діаметром 1,8 і довжиною 27 метрів. На цей стрижень навісили конструкції п’яти величезних зірок, теж виготовлених на підприємствах міста. Для скорочення термінів монтажу, обеліск зібрали на заводі спецконструкцій і завантажили на спеціальний трейлер-“сороканіжку”. Для провезення незвичайного вантажу, який не вписувався ні в які габарити, через переїзди на виїзді з міста і в’їзді в Аули, керівництво залізниці погодилося надати “вікна” в русі поїздів і виділити спецбригади для підйому контактних проводів і ліній зв’язку. Проте, “операція” без проблем не обійшлася. Ще на території заводу зламався причіпний пристрій. На усунення несправності пішло чимало часу. Уже до вечора, на виїзді з міста, з великими труднощами колона подолала залізничний переїзд, пошкодивши при цьому кілька ліній зв’язку. На щастя, контактний провід витримав – по магістралі відразу ж пішли поїзди. Але “вікна” закрилися. Чималої праці коштувало умовити диспетчера станції Воскобойня пропустити незвичайний вантаж через Аульський переїзд. Зрозумівши, що мова йде про пам’ятник, він після довгих вагань погодився. Завдяки наявному досвіду, в цей раз з “форсуванням” переїзду успішно впоралися за 5 хвилин. Подолавши останні перешкоди – круті спуски і підйоми Аульських балок, обеліск вже пізно вночі виявився на місці своєї вічної стоянки. Колектив управління №208 під керівництвом В.С.Кривцуна в лічені дні провів монтаж пам’ятника. Символічний розірваний “Східний вал” у вигляді двох пагорбів і високих підпірних стін з гранітних блоків зі сходами до Дніпра побудований робітниками Придніпровського управління будівництва, очолюваного в той час Є.М.Губаренко. Фундамент під обеліск, майданчик і благоустрій території – заслуга тресту “Дзержинськбуд” (керуючий М.С.Малько). Бронзові плити з текстом наказу Верховного Головнокомандуючого і перерахуванням військових частин, які брали участь у визволенні краю, відливалася в цехах ДМК. Саме ці плити виявилися найскладнішою деталлю при виготовленні величезного монумента. Їх монтаж був закінчений буквально за лічені години до початку урочистого мітингу, присвяченого ювілею Перемоги.
Вірш “Аульський плацдарм” з книги “Шелест листьев и лет” авторки Лариси Орлянської. 2006.
