Його життя нагадує роман із безліччю сюжетних поворотів: від родової землі прадіда, розкуркуленого радянською владою – до дитячих кроків у дворі старого куточка Кам’янського; від випадкової поради майстра спробувати штангу – до роботи в спортивній школі; від мрії стати офіцером — до фронтових окопів і зустрічі з Олександром Усиком у далекому Ер-Ріяді. Це історія про силу, яка народжується не лише в руках, а й у серці.
Родове коріння
– Зараз все більше людей стали цікавитися своїм родовим корінням. Наскільки глибоко ви знаєте про своїх предків?
– Мій прадід по материнській лінії, Тіт Ціпа, був людиною міцною, стриманою і ґрунтовною, якою і належить голові великого роду. Відслуживши в царській армії, він повернувся до рідних країв, де твердо став на ноги: побудував млин, придбав землю, що простягалася між нинішніми проспектами Ювілейним і Відродження (від “Аврори” і аж до “Аеліти” – як говорила моя бабуся). Та земля здавалася безмежною, наче обрій дитячих спогадів бабусі, адже саме вона зберігала в серці образи батька.
У прадіда було чотирнадцять дітей. Щоб прогодувати таке галасливе, невгамовне сімейство, Тіт відвіз на волах до Катеринославського банку відро золотих монет, сподіваючись, що багатство стане надійною опорою для дітей та онуків. Але доля розпорядилася по-іншому: радянська влада позбавила його всього — і землі, і праці, і накопиченого багатства. Самого ж господаря розкуркулили. Так у історію роду увійшов удар, який залишив глибокий слід у пам’яті поколінь.
– Розкажіть про своє дитинство, шкільні роки.
– Я з’явився на світ в 1966 році у будинку № 5 на Третьому Запорізькому провулку, на старому кутку, який здавна називали Ціпки. Адже тут кожен сусід був або братом, або сватом, або другом, і всі вони мали одне прізвище. Це було не просто місце, а цілий світ, що дихав єдиною кров’ю та спільною долею.
Я ріс слабкою дитиною і лише у два з половиною роки зробив перші невпевнені кроки. Батьки, оберігаючи мене, носили на руках — спочатку у ясла, потім у дитячий садок. Але й наш родовий будинок не встояв: 1973 року його знесли, і сім’я переселилася на Черемушки.
Того ж року я пішов до першого класу школи № 12. Навчання давалося важко: знання вислизали, не затримуючись у пам’яті, наче вода крізь пальці. Лише література та історія відгукувалися в мені особливою луною — в них я знаходив втіху, в них прокидалася уява. Коли восьмирічка залишилася позаду, 1982 року я вступив до ПТУ № 22, роблячи перші кроки у доросле життя — вже не в родовому кутку, а у світі, де треба було самому кувати власну долю.
Випадкова зустріч, що змінила все
– Штанга, гирі, армрестлінг. Якщо повернутись у ваші юні роки, що послужило поштовхом до занять спортом?
– В радянські часи перед початком навчального року існувала своєрідна традиція: тиждень обов’язкового “відпрацювання”. Студенти фарбували й білили стіни, мили столи та підлоги — словом, приводили до ладу аудиторію, у якій мали навчатися. Під час однієї з таких робіт, коли я таскав відра з водою, до мене підійшов майстер виробничого навчання Сергій Олексійович Руденко й начебто жартома запропонував:
— А чому б тобі не спробувати сили у важкій атлетиці?
Жарт виявився доленосним. Відтоді хлопець почав відвідувати тренування зі штангою, а невдовзі трапився випадок, який визначив його майбутнє. До класу завітав викладач Олексій Павлович Бурма й повідомив, що студентів фотографуватиме кореспондент газети “Знамя Дзержинки”. Для кадру потрібно було, аби хтось підняв 32-кілограмову гирю. Найсильніший у групі Володимир Богуш зумів лише взяти її на груди.
— Хто ще спробує? — запитав викладач.
Едуард Аноткін, що вже місяць займався зі штангою, вийшов уперед. Одним упевненим ривком він підняв гирю над головою — саме цей момент і зафіксував фотограф. Після зйомки довелося нести “реквізит” від Прометея, де проходила фотосесія, до спортзалу.
– Цей випадок і став для мене справжньою відправною точкою в заняттях гирями. Згодом я остаточно перейшов у секцію під керівництвом Валерія Серафимовича Баклана, який і прищепив мені любов до спорту.
Перші перемоги та спортивна впертість
Попри те, що вдома хлопця добре годували, він залишався худорлявим і важив усього 60 кілограмів.
– На день народження мені подарували гроші, мовляв, купи собі щось до душі. І я, на подив усієї родини, приволік додому 24-кілограмову гантель. Удома здійнявся справжній скандал. Я ж уперто заявив: “Не дозволите тренуватися — не буду й їсти”. Батьки хвилювалися за мене, намагалися відмовити: “Ми ж не для того тебе ростили, щоб ти тягав залізяки”. Та врешті-решт хлоп`яча впертість перемогла.
Здобувши професію помічника машиніста тепловоза, Едуард працював аж до 1995 року на машині, яка вже мала спортивну славу: на ній до нього трудився чемпіон СРСР з важкої атлетики Олександр Бацко.
А далі — новий етап. Доля привела його до двадцять четвертого училища, де діяла секція важкої атлетики. Тут він знайшов своє покликання — став тренером, виховуючи нове покоління спортсменів. І хоча перші заняття проводив на базі ПТУ №22, головне вже відбулося: колишній худорлявий хлопець із непоступливим характером перетворився на наставника, який передавав молоді любов до спорту, що колись змінила його власну долю.
— Пам’ятаєте свою першу серйозну перемогу?
– Мої перші справжні змагання відбулися вже в училищі — усього через два місяці після того, як я почав тренуватися. У ривку я підняв 40 кілограмів, у поштовху — 60. Призером не став, адже змагання були відкритими, і поряд зі мною виступали досвідчені штангісти з “Променя” та “Дзержинки”. Але саме тоді я відчув смак великого спорту й зрозумів, що хочу йти далі.
— Армрестлінг — це сила чи розум? Чому саме цей вид спорту став вашою нинішньою стихією?
– Важка атлетика — це швидкісно-силовий вид, де надзвичайно важлива координація. У гирьовому спорті — витривалість. А ось армспорт поєднав усе: силу, швидкість, техніку й уміння миттєво перебудовуватися, коли боротьба затягується. Це справжній симбіоз фізики й тактики.
Мене з армрестлінгом познайомив Євген Воронов, який їздив на тренування до Дніпропетровська. Там він набирався досвіду, вдосконалював техніку, а вже пізніше ми разом працювали на заводі. На ДМК проводилася щорічна Спартакіада з 14 видів спорту, і переможці змагалися далі — на обласному рівні та в Україні. Я виступав у двох категоріях серед ветеранів. Моя вага завжди трималася рівно на позначці 90 кг. Вип’ю склянку води — і вже маю 90,2. Це дозволяло мені брати участь і в армрестлінгу, і в гирях: у першому я змагався до 90 кг, у другому — понад 90. В обох видах спорту стабільно входив до призової трійки. І що цікаво — на заводських Спартакіадах я жодного разу не програв. На всеукраїнському рівні, звісно, конкуренція була іншою. Там мене “ламали”, і згодом надрив зв’язок дав про себе знати — вже через чотири роки я не міг виступати навіть на заводських змаганнях.
Та попри це, залишилися й вагомі здобутки: у 1984-му я став чемпіоном ХХІХ обласної Спартакіади з профтехосвіти у важкій атлетиці. На всеукраїнській арені призових місць не здобув, але досвід, отриманий тоді, я передаю своїм вихованцям, як здоровим спортсменам так і пара армрестлерам. Можу пишатися тим, що вони 25 раз ставали чемпіонами України та 11 раз піднімалися на подіум чемпіонатів Європи і світу. Днями, наприклад, Руслан Штепа став срібним призером чемпіонату світу, а Дмитро Сорока чемпіоном Австрії.
Мрії про офіцерську кар’єру
— Ви мріяли стати офіцером. Що стало на заваді?
— Наприкінці існування Радянського Союзу я служив на кордоні з Афганістаном. У серці жила мрія — залишитися на службі, вдягти офіцерські погони. Навіть мій улюблений фільм, хай і пропагандистський, називався символічно — “Офіцери”. Але життя внесло свої корективи. Мама, яка часто хворіла, благала: “Едику, на кого ж ти мене залишиш?” І тоді я відмовився від армії.
— Ви часто згадуєте ті роки?
— Уже після 2014-го, коли ми зустрічалися з товаришами по службі, з’явилося гірке усвідомлення: ми, прикордонники в Середній Азії, теж були чужинцями на тій землі, по суті — окупантами. Зараз я чітко розумію: високе звання військового має право носити лише той, хто боронить власну землю. Для мене слово “військовий” поділяється на два значення: захисник і загарбник. І ця межа й досі не дає мені спокою. Адже справжній військовий — це той, хто стоїть на захисті своєї держави. Усі інші — лише вбивці зі зброєю в руках.
— Ви багато читаєте історичної літератури. Чи вплинула війна на ваші погляди?
— Так. Я завжди захоплювався історією, зачитувався творами Валентина Пікуля. Особливу цікавість викликав образ Наполеона. Але війна перевернула моє ставлення до нього. Тепер це для мене не величний полководець, а людина, яка несла завоювання й смерть.
Війна та нове покликання
Про участь в бойових діях на Донецькому напрямку, де отримав контузію, Едуард Олександрович згадує неохоче — занадто болючі ті спогади. На третій день після початку повномасштабної війни він вирушив добровольцем. Після контузії, лікарі виявили проблеми із серцем і встановили: інфаркт він переніс “на ногах”. У травні 2023 року Едуарда Аноткіна демобілізували.
— Як склалося ваше життя після демобілізації?
— Після виписки я вже не зміг повернутися до роботи в доменному цеху — здоров’я остаточно не дозволяло. Але це не стало для мене поразкою. Я переконаний: служити Батьківщині можна по-різному. Якщо не зі зброєю — то словом, працею чи підтримкою тих, хто нині тримає фронт. З першого вересня мене призначили виконуючого обовязки директора ДЮСШ № 2. А ще на пів ставки працюю тренером з армспорту в ДЮСШ № 5. Так що нудьгувати не доводиться.
— Що б ви хотіли сказати молодим людям, які сьогодні лише формують свій світогляд?
— Справжня мужність не вимірюється званнями чи медалями. Вона проявляється у вірності своїй землі, у здатності жертвувати особистим заради інших. Для молоді хочу сказати: сила людини полягає не лише в міцних руках, а насамперед у стійкому серці. І кожен із нас може бути захисником своєї держави — хто на полі бою, хто в тилу, а хто у вихованні майбутнього покоління. Бо Батьківщина тримається не лише на зброї. Вона стоїть на людях, які готові бути їй відданими до кінця.
Зустріч із легендою
— В інтернеті є фотографія, де ви стоїте поруч із Олександром Усиком. Розкажіть про цю зустріч.
— Це була надзвичайна подія у моєму житті. Коли я перебував із командою армреслерів на чемпіонаті Європи, мені зателефонували з металургійного комбівнату у Братиславу й запитали: “Едуарде Олександровичу, ми бачимо, що ви активно займаєтесь спортом серед наших ветеранів. Чи хотіли б поїхати до Ер-Ріяду на бій Усик — Ф’юрі, який відбудеться через десять днів?” Ну скажіть, хто б відмовився від такої нагоди?
Виявилося, що команда Усика звернулася до ДТЕК з проханням допомогти фінансово з організацією поєдинку. У компанії не відмовили, але попросили зробити добру справу: щоб 30 їхніх людей могли вирушити на бій у ролі вболівальників. Серед цих щасливчиків були й важкопоранені воїни з “Азовсталі”, і троє кам’янчан.
– Три дні в Саудівській Аравії промайнули, мов одна мить. Для нас підготували надзвичайно насичену культурну програму. Особливо вразило лазерне шоу у вигляді фільму, що демонстрував усі визначні пам’ятки столиці. Це було грандіозне видовище на екрані заввишки з дев’ятиповерхівку.
Сам бій ми спостерігали з високих трибун, на величезному моніторі. Спершу планували зустрітися з Усиком під час пресконференції, але на вулиці його буквально оточили місцеві жителі — сфотографуватися чи взяти автограф ми не встигли. Всі були засмучені. Та Олександр усе ж знайшов для нас час — підійшов, поспілкувався й залишив підписи на наших футболках. Це була мить, яку ми запам’ятали назавжди.
А вже наступного дня перед поєдинком організатори повідомили, що місцевий закон забороняє демонструвати іноземні прапори. Я сховав футболку з українським прапором та автографом Усика в сумку, але на фейс-контролі її хотіли забрати. Я твердо відповів: “Мені не обов’язково заходити в зал, я подивлюся бій по телевізору. Головне — не забирайте в мене цю футболку”. Після короткої суперечки охоронці дозволили навіть одягнути її й пройти на трибуни. У той момент я був щасливий, наче сам переміг на рингу.
Сила серця понад медалями
– Про що мрієте, коли залишаєтесь наодинці?
Щоб було все гаразд у всіх хлопців, які нас захищають, не лише у побратимів, з якими я підтримую зв’язок. Мрія, щоб скоріше настав мир.
– Якби ви були журналістом, яке б питання ще поставили?
– Багато хто на запитання, якби була можливість усе повернути назад, щоб ти поміняв, відповідають усе б залишив як є. Я б відповів, багато чого змінив би, не так би вчинив. Але, на жаль, машини часу немає.
