ІЛЛЯ ДЕМЧЕНКО – ДОВГИЙ ЧАС Я БУВ “СЕРЕДНЯЧКОМ”, ПОКИ НЕ УСВІДОМИВ ГОЛОВНЕ – ТАЛАНТ БЕЗ СЕРЙОЗНОГО СТАВЛЕННЯ НЕ ДАЄ РЕЗУЛЬТАТІВ
Він міг би стати професійним борцем дзюдо або продовжувати творчу династію мами-художниці, але похід до секції шашок “за компанію” з сестрою назавжди змінив його життя. Сьогодні він шашковий майстер спорту, спортивна історія якого сповнена справжніх випробувань: від ризику опинитися в поліції в день чемпіонату до гри з лихоманкою у захисній масці, коли характер важив більше за фізичну втому. Про свої перші кроки у спорті, “холодний душ” самовпевненості, який навчив перемагати досвідчених гравців, вивчення психології суперника замість комп’ютерних підказок та про мрію, яка виходить далеко за межі 64-клітинної дошки – майстер спорту з шашок Ілля Демченко розповів в ексклюзивному інтерв’ю.
— Ілле, розкажи про своє дитинство та родину. В яких умовах ти зростав?
— Коли мені було лише два роки, пішов із життя батько, Ігор Олексійович. Увесь тягар виховання трьох дітей ліг на плечі мами, Наталії Олександрівни, яка працювала художницею в театрі імені Лесі Українки. Окрім мене, вона підіймала ще п’ятирічну Яну та одинадцятирічного Дениса. Я ріс дуже рухливим, часто бився з однолітками. Вдома мама, мабуть, намагалася дати мені більше любові й тепла через відсутність батька, тому ніколи не карала. А от у дитячому садку “Барвінок” я отримував “виховну програму” сповна — часто стояв у кутку. Поки інші діти гралися, я мовчки “відпрацьовував” свою провину.
– Цікаво дізнатися, з чого починався твій шлях у спорті? Які секції ти відвідував в дитинстві та чи був якийсь випадок, що особливо запам’ятався на самому початку?
— Усе почалося в другому класі, коли вдома вирішували, куди мене записати. Я обрав дзюдо, бо хотів бути як мій брат Денис. Цій боротьбі я віддав шість років — не заради медалей, а радше для власного гарту. А от у світ шашок я потрапив за компанію із сестрою Яною. Вона першою записалася до тренера Віталія Шкури, а наступного дня прихопила й мене. Пам’ятаю кумедний випадок з моїм першим домашнім завданням. Я розв’язав три задачі, але замість того, щоб запам’ятати рішення, розмалював увесь зошит стрілочками-ходами. Коли Яна це побачила, то відразу “забракувала” мою роботу, пояснивши, що на заняттях треба показувати все на дошці, а не малювати схеми. Тоді я був неймовірно розчарований, адже так щиро намагався зробити все правильно.
– Які курйозні моменти під час змагань тобі найбільше запам’яталися?
– Мої перші кроки в шашках були сповнені несподіванок. Наприклад, в останньому турі першості області мені належало змагатися з лідером Микитою Литвишком. Тренер показав, як треба грати перші сім ходів. Сказав, походиш ось так, а потім або грай, або запропонуєш нічию. Микиту вона повинна влаштувати, і ти будеш третім. Але тут трапився конфуз, на сьомому ходу я забув, як треба далі діяти. Зробив хід, згадав, що точно не так треба було ходити, і швиденько запропонував нічию. Добре, що Микита погодився.
Але справжній “трилер” стався перед моїм першим чемпіонством. Через шкільну бійку мене викликали до директора СШ № 25 саме в день від’їзду на змагання. Я так перенервував, що коли почув фразу “зняли побої”, серйозно перелякався, що хтось зняв мою бійку на відео. На щастя, мама встигла все залагодити, ми дивом дісталися турніру, і той шалений викид адреналіну, мабуть, допоміг мені вперше стати чемпіоном області.
– А чи доводилось потрапляли в ситуації, коли твоя участь у змаганнях опинялася під загрозою?
– Під час поїздки до Мелітополя на мій перший чемпіонат України я захворів на грип прямо на місці, і тренер хотів відправити мене додому. Мене це так зачепило. Я ж стільки працював, щоб туди потрапити, і не міг дозволити температурі все зіпсувати. Ми з моїм колегою Сашком Шнейдером грали в масках, змагаючись не лише з суперниками, а й із хворобою. Я посів сьоме місце, і ця поїздка навчила мене, що характер іноді важить більше, ніж фізичний стан.
— Перехід із дитячих турнірів у дорослі змагання — це завжди виклик. Який урок ти виніс зі своїх перших ігор проти досвідчених суперників і що стало переломним моментом для твого зростання як професіонала?
— Моє бойове хрещення відбулося в дорослому чемпіонаті міста у 2013-му році. Це був справжній “холодний душ”. Після нічиєї з сильним суперником я так задер носа, що в наступній партії програв буквально за два ходи. Це розчарування стало для мене найкращим вчителем, я зрозумів, що самовпевненість у шашках карається миттєво.
Довгий час я був “середнячком”, поки не усвідомив головне — талант без серйозного ставлення не дає стабільних результатів. Щойно я змінив підхід до підготовки, моє прізвище нарешті піднялося турнірної таблиці.
– А як у твоїй спортивній кар’єрі з`явився тренер Дмитро Савінський?
– У 2015 році мій спортивний шлях круто змінився. Мій перший наставник переїхав до Києва, і за його порадою я перейшов до Дмитра Савінського. Того року на чемпіонаті України у Львові я посів лише 11-те місце, але це був лише початок нашої великої роботи.
– Що ж нового додав до твоєї гри тренер Дмитро Савінський?
– Він значно розширив моє бачення гри. Завдяки його урокам я почав більше мислити стратегічно, звертати увагу на глибші позиційні ідеї та нестандартні варіанти. Він також привчив мене працювати з шашковою літературою, програмами для аналізу та звертати увагу на психологію гри. Усе це разом допомогло подивитися на шашки ширше й серйозніше ставитися до підготовки самого процесу гри.
– Яка з нагород для тебе найдорожча? Яку здобув найважче?
– Кожна нагорода для мене особлива по-своєму. Але можу виділити три, які запам`яталися найбільше. Дві з них пов`язані з Кам’янським. Перша – це перемога в чемпіонаті міста серед чоловіків у 2020 році. Я дуже довго ішов до цієї перемоги. Спочатку навіть поруч із лідерами не був, але поступово почав підійматися вверх. Я завжди любив цей турнір – у нього особлива атмосфера, свій неповторний вайб. І для мене було важливо одного дня його виграти.
Другий турнір – Меморіал Богуславського. Він особливий тим, що традиційно проводиться без жеребкування ходів. На той момент я дуже багато працював над своїми заготовленими варіантами, аналізував позиції, зокрема й за допомогою шашкових програм. І вся ця підготовка дала результат – я посів перше місце. Звісно, тоді це принесло мені велике задоволення.
А третя і, мабуть, найважливіша для мене нагорода – це друге місце на чемпіонаті України 2016 року. 14 березня нинішнього року минуло рівно десять років від того турніру. Перед цим на чемпіонаті області я дуже хотів посісти перше місце, яке передбачало компенсацію витрат на участь у всеукраїнських змаганнях. Самостійно поїхати тоді не було можливості. Коли я програв своєму основному супернику-земляку Олександру Шнейдеру, був дуже засмучений. В результаті став другим в області. Але в останній момент Ігор Губарєв (ред. голова Кам’янської федерації шашок) повідомив, що спортшкола оплатить поїздку і для другого місця. Моєї радості тоді, здається не було меж.
Та справжнє диво сталося вже на самому чемпіонаті України серед хлопців до 16 років. Я тільки перейшов у цю вікову категорію, а там грали дуже сильні суперники – багато хто з них уже був призером чи переможцем чемпіонатів України. За той час мій тренер настільки добре мене підготував, що в першому ж турі я переміг торішнього чемпіона. Далі я продовжував вигравати і впевнено дійшов до кінця турніру. У передостанньому турі через хвилювання та недосвідченість я припустився позиційної помилки, що коштувало мені омріяного чемпіонства. Тому в підсумку став срібним призером. Спочатку було певне розчарування, але водночас це стало дуже важливим уроком. Тренер мене підтримав і сказав, що я й так стрибнув вище своєї голови. Пам`ятаю, як тренери з інших областей дивилися на таблицю і питали: “Хто це такий взагалі?” – бо моє прізвище там було несподіванкою. Для мене ця історія залишилася справді казковою.
– Твій тренер каже, що ти нарешті переріс “дитячі болячки”. Що це означає?
– Можливо, йдеться про перехідний вік, юнацький максималізм і певну залежність від комп`ютерних ігор.
– Твоя дитяча мрія про програмування стала реальністю в ДДТУ. Як програміст, ти використовуєш шашкові програми для аналізу своїх помилок?
– Скажу чесно: напряму програмування і шашки я зараз не пов`язую. Шашкові програми існували ще до мого вступу в університет, і я дуже активно користувався ними аналізуючи партії, готуючись та шукаючи нові варіанти. Навіть тоді, мабуть, користувався ними більше, бо це потребує багато часу. Зараз, якщо порівнювати з тим, що було років 5 тому, я використовую їх значно рідше. Лише коли отримую в партії складну або невдалу позицію, з якої не зміг знайти вихід, тоді дивлюся, як взагалі можна було зіграти. І нерідко там відкриваються настільки дикі позиції, що це одночасно лякає, і захоплює. Зараз я більше налаштовую себе на сильну гру безпосередньо під час самих партій. Мені здається, що зараз саме для мене це в рази важливіше, ніж підготовка. А аналіз партій найчастіше роблю одразу, без програми. Якщо під час гри було два варіанти, то мені цікаво розглянути обидва і зрозуміти, що було б у кожному з них. Так само цікаво розбирати й варіанти суперників – усі їх можливі ідеї та ходи.
– Чи продовжують стежити за твоїми успіхами брат і сестра?
– Брат не стежить за змаганнями такого рівня, у якиї я зараз беру участь. Для цього, мабуть, мав би бути щось на кшталт Чемпіонату світу. Сестра ж час від часу цікавиться: запитує, як зіграв, яке місце посів і тому подібне.
– Чи бувають у вас вдома сімейні шашкові батли?
– З сестрою ми взагалі не граємо у звичайні шашки, бо через різницю в рівні вона не бачить сенсу грати. Тому, щоб було цікавіше й більш рівно, іноді ми граємо в різні модифікації – “вежі”, “куточки”, та інші. А з братом іноді на святах можемо зіграти партію в шахи.
– Якби ти міг зустріти себе на початку шляху, яку б головну пораду ти дав тому малому Іллі?
– По-перше, не варто надто сильно розчаровуватися через поразки. І не робити великих пауз у тренуваннях, а також максимально використовувати можливості, які може дати тренер. По-друге, потрібно цінувати весь той час: тренування, поїздки, міські, обласні, всеукраїнські змагання. Зараз я все більше ностальгую за тим періодом, коли поруч були всі ці люди – суперники, друзі, досвідчені дорослі гравці, з якими колись навіть боявся грати. Уся ця атмосфера була особливою. Через війну зараз багатьох із цих людей уже немає поруч у тих самих місцях.
Нещодавно я був на нагородженні молодих шашкістів міста і згадував, як це було у мене. Наприклад, той рік, коли я отримав свій перший розряд. Мені тоді було тринадцять, і у своїй віковій категорії я навіть не потрапив до призової трійки. А потім сталося щось несподіване. Я виграв у категоріях до 16 і до 19 років, серед дуже сильного для мене на той час складу учасників. Це було надзвичайно захопливо.
– Чим любиш займатися у вільну хвилину?
– У мене в голові постійно з`являються багато різних ідей та особистих проєктів. Я сам люблю користуватися різними інструментами штучного інтелекту, щось прораховувати, створювати нове, генерувати ідеї, експериментувати. І, звісно, завжди цікаво дізнаватися щось нове. Ще я люблю читати історичну літературу, грати на гітарі.
– Яку спортивну вершину плануєш підкорити?
– Зараз поки що конкретних планів не маю. Звісно, хотілося б брати участь в Чемпіонатах світу, але поки що для цього немає можливості.
– А про що мрієш зараз?
– Я вже заручений і поступово готуємось до шлюбу. Зараз більше думаю про свою майбутню сім`ю. Також хотів би одного дня передати всі ці казкові емоції своїм дітям, щоб вони теж могли пережити подібні моменти життя.
Розмовляв Віктор Куленко.
