КОЛІШЕВСЬКИЙ ЄВГЕН: “МОЯ ФОРМУЛА ЖИТТЯ – ВСЕ ТРЕБА РОБИТИ З ЛЮБОВ`Ю!

 

Для одних він тренер, наставник та безперечний авторитет з різних питань, для інших – відомий в місті екоактивіст, для когось – друг, людина, яка добре знається на рок-н-рольній культурі, а хтось просто неодноразово бачив його в місті в одному з його неймовірно стильних та неповторних беретів, з якими він не розлучається вже багато років. А ще він щасливий батько та люблячий син.

 Про дитинство, яке пройшло у постійних переїздах через стан здоров’я та службу батька; вроджену травму суглоба, яка, здавалося, назавжди закрила для нього світ спорту; навчання у військовому училищі, захоплення карате, рок-н-ролом, східною філософією та кулінарними експериментами, а також про свою колекцію платівок та тих самих беретів в інтерв’ю для «ПП» розповів президент міської Федерації кіокушин-кан карате та керівник ГО “Голос Природи” Євген Колішевський.

 

– Євгене, розкажи про своє дитинство. Яку роль відіграли батьки у твоєму фізичному розвитку та залученні до спорту?

– Я народився на Луганщині, з раннього дитинства мені довелося часто переїжджати. Спочатку це було пов’язане з моїм здоров’ям, у мене було вроджене викривлення кульшового суглоба. У пошуках лікаря, мама знайшла в одній із башкирських клінік лікаря-хірурга, який практикував усунення пологових травм опорно-рухового апарату. Саме завдяки мамі я маю нагоду займатися спортом. Мої батьки завжди вели активний спосіб життя та приділяли велику увагу фізичній культурі.

 

Так вийшло, що початок та закінчення мого шкільного життя пройшли у Дніпродзержинську. Я часто виїжджав із міста і знову повертався. Це було пов’язано з роботою мого батька, він був військовослужбовцем.

Часті переїзди навчили мене швидко знаходити своє місце у нових компаніях однолітків, саме завдяки цьому я не мав проблем із комунікацією. З іншого боку, зміни та переїзди не давали змоги систематизовано займатися спортом та іншими захопленнями.

– У твоєму житті був період навчання у військовому училищі. Що підштовхнуло зробити вибір у цьому напрямку?

– У 9-10 класі я часто їздив у гості до батька в Ленінград, він тоді почав працювати у вищому військово-політичному училищі. Мені дуже сподобалося це місто: цікава архітектура, багато музеїв, театрів, парків, незвичайних магазинів. У старшому віці на такі чинники починаєш звертати увагу. Мені здавалося, що у курсантів військово-політичного училища буде дуже цікаве культурне життя, я думаю, що саме це мене “підкупило” найбільше.

– Чи є якісь навички, здобуті в училищі, які тобі знадобились у житті?

– Мені було дуже важко вчитися, але водночас я здобув дуже серйозну гуманітарну освіту, яку можу використати у різних сферах життя. Військове училище насамперед навчило мене терпіння та дисципліні, а також здатності об’єктивно оцінювати та аналізувати будь-яку життєву ситуацію.

– Спорт у твоєму житті з’явився ще у шкільні роки. Як все почалося?

– Вийшло так, що систематично я займався спортом лише у Дніпродзержинську. Пощастило, що моїми першими наставниками у дитинстві були талановиті тренери Микола Андрійович Дранішников (дзю-до) та Олександр Іванович Сіянко (веслування на байдарці).

– Коли саме ти вперше почув про карате?

– Наприкінці 70-х мій товариш почав тренуватися карате, але потім почалася епоха заборон, усі секції закрили. Люди тренувалися підпільно, діти у цьому не могли брати участь. Пізніше, у період “перебудови”, з ініціативи ентузіастів почали відкриватися нові секції, але це не можна було назвати професійною спортивною діяльністю. Молодший брат писав мені в училище, що почав займатися кіокушин-кай карате-до в ПТУ №26 в афганця-десантника Едуарда Єрьоменка. Коли я звільнився з армії й повернувся до міста, то теж пішов до нього тренуватися. Це був непростий час, початок 90-х, період “розвалу та краху”. Карате рятувало мене від важких думок.

– Що в карате тебе привабило найбільше?

– Кіокушин карате (незалежно від версії) вважається елітарним єдиноборством, бо спортсмени б’ються за правилами повного контакту. З перших тренувань вихованці навчаються здатності долати труднощі, це дуже важлива якість характеру. Особисто мене карате стимулює бути у гарній фізичній формі.

 

– Як відбувався твій перехід від спортсмена до тренера? Та чи вважаєш ти вже зараз це своїм покликанням?

– Мій тренер Едуард Єрьоменко не знав, що в мене вища військова освіта. А ще у мене в той час був неформальний зовнішній вигляд та я не був схожим на військовослужбовця. Едуарду відправив мене тренуватися з дітьми, сподіваючись, що я скоро зникну. Але він відразу помітив, що в мене добре складається комунікація з дітьми, тому одразу запропонував стати тренером.

 

У той період Е. Єрьоменко створив при профкомі ВО «ПХЗ» спортивний клуб “Десантник”, в якому спочатку офіційно було три тренери – Е.Єрьоменко (карате), І.Звєздун (парашутний спорт), Є.Колишевський (туризм). Отож історія кіокушин карате у нашому місті почалась саме з клубу “Десантник”.

– Зараз ти очолюєш міську федерацію кіокушин-кан-карате. Що для тебе найважливіше у цій місії?

– Мені запропонували стати головою міської організації, коли спортивна діяльність зайшла у глухий кут. Це був 2007 рік, у той період федерація втратила спонсорів та партнерів, усередині організації панував “хаос та хуторщина”. Едуард Єрьоменко, коли їхав до Києва створювати національну федерацію, дуже прохав мене взяти на себе роль керівника міської організації. Зрештою я погодився, але багатьом мої умови та бачення роботи не сподобалися. З 15 чинних тренерів, семеро пішли відразу після призначення мене на керівну посаду. Як я вже сказав, у мене були умови певні умови та вимоги.

 

Я переконаний, що ми просто повинні бути не лише тренерами, а й добрими педагогами, бо працюємо з дітьми. Окрім цього, я вважаю, що федерація (організація) це насамперед інструмент, який дає можливість вести спортивно-масову роботу на високому професійному рівні, який завжди має покращуватись.

– Чи були моменти, коли приходилось доводити свою правоту силою?

– Ні, не було. Люди доводять свою правоту силою тоді, коли вони не мають аргументів або вони не вміють вести дискусію. Як би це не здавалося дивним, але я переконаний прихильник ненасильницьких методів боротьби за праву справу.

Були випадки, коли доводилося публічно “заспокоювати” хуліганів та гопників, які принижували юних неформалів у нашому місті, але я ніколи не отримував від цього задоволення. На жаль, є люди, які не розуміють мову аргументів.

– З чого починалась твоя участь в екологічних проєктах?

– Це ціла історія. 1993 року я випадково натрапив на літературу (буклети, листи), які отримував один мій друг з офісу українського відділення міжнародної організації “Грінпіс”. Я написав їм листа й мені запропонували підтримати інформаційний тур “ВОДА для ЖИТТЯ”, присвячений забрудненню річки Дніпро. Після участі в акціях у Дніпропетровську, я переконав координатора туру відвідати Дніпродзержинськ. Потім в місті з’явилася група підтримки “Грінпіс”, а я став локальним координатором. Згодом, коли офіс “Грінпіс” в Україні закрили, ми зареєстрували організацію “Голос Природи”. До речі, кілька років тому, під час війни, “Грінпіс” повернувся до України.

 

– Чому для тебе це важливо і як вдається поєднувати тренерську роботу із захистом природи?

– Насправді поєднувати дві громадські діяльності було завжди складно. Дуже різні напрямки, окрім цього, робота з людьми забирає багато сил. Зараз я не маю можливості активно вести природоохоронну діяльність, це пов’язано з тим, що через війну багато активістів “Голосу Природи” виїхали з країни чи пішли на фронт.

– Знаю, що важливим складником твого життя є музика. Які музичні стилі та гурти тобі близькі за духом?

– Завдяки моїй мамі, я з дитинства “просочений” рок-н-рольною культурою. Це дуже широке поняття. Культура не має ні меж, ні кольору шкіри, це не моя думка, це аксіома. І це не лише музика, це література та кіно в тому числі. Я слухаю дуже різну музику, все залежить від настрою. Список груп та виконавців, які я слухаю дуже великий, він починається з Елвіса Преслі, Джимі Гендрікса, Іггі Поп, “Beatles”, “Doors”, “Pink Floyd”, “Cream” і т.д.

 

– Розкажи про свою колекцію платівок

– Колекціонувати їх розпочала ще моя мама, вона пам’ятає часи, коли музика підпільно тиражувалася на рентгенівських знімках. Можливості у СРСР були дуже обмеженими, західна музика була під забороною. Проте, з дитинства я пам’ятаю великі магнітофони та бобіни, підписані гарним каліграфічним почерком. Я ніколи не був колекціонером у повному розумінні цього слова. Купую музику на вінілових платівках тільки ту, що мене дуже зворушила.

 

Нещодавно придбав три перші платівки гурту “Metallica”, а також ювілейний випуск гурту “U-2”. Дуже хочу купити вінілову платівку “ELVIS”, на якій Глен Данциг душевно виконав відомі пісні.

– Які ще захоплення чи хобі є у твоєму житті?

– Люблю рибалити. Це мені допомагає забути про справи та проблеми. Частіше ходжу на рибалку, щоб випити чай із термоса та з’їсти бутерброд. Бувають ситуації, коли прокидається азарт, але я ніколи не гнався за великим уловом. Найцікавіше ловити рибу під час туристичних походів та екологічних експедицій, там рибалка – природна частина повсякденного життя.

 

Також іноді можу поекспериментувати з готуванням їжі. Дуже люблю український борщ, м’ясний суп з овочами, овочеві рагу із фермерським сиром, рис з овочами, фруктами та курячим філе. А картопляні деруни це моя фірмова страва.

Мене дуже здивувала кухня у буддійському ресторані, який я відвідав, коли був у відрядженні в Копенгагені (Данія). Це була одна велика тарілка з рисом, овочами, фруктами та морепродуктами. Я люблю, коли страва поєднує у собі одночасно різні смаки.

 

– Як берет став важливою та незмінною деталлю твого образу? Іноді люди саме по ньому тебе впізнають на вулицях міста.

– Цей головний убір, мені дуже сподобався ще в дитинстві після перегляду фільму “Д’Артаньян та три мушкетери”. Моя мама любила носити берети. Мої перші берети були військовими. Зважаючи на те, що чоловічий берет практично неможливо купити в магазині, я став шити берети на замовлення, у мене їх ціла колекція. Приміряти їх – улюблене заняття моїх старших вихованців.

 

Багато хто думає, що своїми беретами я хочу щось сказати оточенню, насправді це просто головний убір, який мені подобається. З іншого боку, я згоден, що одяг та наш зовнішній вигляд це завжди певна “розмова з навколишнім світом”.

– Чи є у Кам’янському місце, де ти почуваєшся особливо затишно?

– Я люблю спілкуватися з друзями чи просто читати книгу на набережній Дніпра, особливо у сонячний день.

– Як звучить твоє життєве кредо?

– “Діяти, не чекати!” – це моє щоденне гасло. Цим гаслом я керуюся у своїй громадській та професійній діяльності.

 

– Що ти вважаєш своїми головними життєвими козирями, що дозволяють тобі досягати цілей та чути однодумців?

– Вміння планувати, стратегічно мислити та чути своє близьке оточення однодумців. Іноді мене підводить моя довірливість, якість, яка переслідує мене з раннього дитинства.

– Що допомагає тобі не сумніватися у вибраному шляху?

– Свідомість і розуміння що й навіщо я роблю. У реальному житті ми не завжди маємо можливість робити те, що нам хочеться. Наш вибір часто залежить від обставин і буває таке, коли нам доводиться чимось жертвувати, але в будь-якому випадку, це має відбуватися осмислено, інакше сумніви будуть “розривати” зсередини.

– Твій син Тимур наразі успішно виступає у змаганнях з кікбоксингу в Німеччині. Чи думав ти раніше, що він стане успішним спортсменом?

– Діти не обов’язково повинні йти стопами батьків, тому я такої мети не ставив. Завдання батьків пробудити у дітей любов до життя, спрагу до знань та самовдосконалення, а також навчити почуття персональної відповідальності за свої вчинки. Тимур був змушений виїхати з України під час масової евакуації населення через повномасштабне воєнне вторгнення. Нині він живе, навчається, працює та одночасно тренується в Німеччині. Його включили до основного складу національної збірної з кікбоксингу.

Він теж хоче стати тренером, але в нас різні цілі та мотивація. Останнім часом більшість моїх сил йде на організацію спільної спортивної діяльності. Тимур хоче бути тренером і виховувати чемпіонів світу, це трохи інше. Гадаю, що в нього все вийде.

– Якби можна було розпочати життя наново, що б ти змінив, які помилки постарався б не повторювати?

– Я нічого не хотів би міняти у минулому. Мені цікавіше думати про те, що я можу змінити сьогодення і зробити в майбутньому. У минуле я повертаюся лише для того, щоб згадати щось приємне.

– Що вважаєш своїм головним досягненням?

– У Дніпродзержинську/Кам’янському ми накопичили унікальний, цінний досвід ведення суспільної, спортивної та екологічної діяльності. Мені дуже хотілося б, щоб цей досвід не зник безслідно.

– Чи є мета до якої ще прагнеш?

– Хочеться написати книгу і не одну. Є готові назви та нариси, але не хочу це робити в метушні. Зараз мені складно знайти для цього вільний час.

– Чи можна вважати, що карате, екологія та культура твоя формула життя?

– Ні – це швидше за все сфери, де я себе реалізую. Моя формула життя інша: все треба робити з любов’ю!

Розмовляв Віктор Куленко.