Він вважає себе представником покоління хлопців 90-х, коли у напівтемних відеосалонах вони з приятелями, затамувавши подих дивились на недосяжних Брюса Лі, Джекі Чана, Жан-Клод Ван Дамма та Чака Норріса. А потім у підвалах, перетворених на спортзали, стіни яких були завішані портретами кумирів, намагались скопіювати, відтворити ті рухи, що бачили на екранах. Попри захоплення єдиноборствами, заняття дзюдо та мрію про тренерство, цей напрямок на одразу став для нього професією. Але мрія та бажання займатись улюбленою справою все-таки перемогла. Сьогодні він відомий в Кам’янському тренер та наставник з кіокушин-карате, з багатьма спортивними регаліями, його вихованці – призери та переможці національних та Європейських змагань. Про свій особистий шлях до мрії, подолання перешкод, “секрет” ефектного розбивання цегли, спортивні іспити з ходінням на руках та 60 боями поспіль, а ще про те, чим відрізняється красива бійка у кіно від реального життя, своїх талановитих учнів, незвичайне хобі та зустріч з дружиною, яке до речі теж відбулось завдяки карате – майстер спорту та володар чорного поясу 4-го Дану Олексій Удовицький розповів в інтерв’ю.
— Пане Олексію, а яким Ви були у дитинстві?
— Точно не був тихонею. Мама часто згадує про сорочки, які доводилося прати та латати майже щодня. У ті часи більшість хлопців росли саме так: через перші життєві уроки, через уміння постояти за себе. В дитсадку я отримав свій перший досвід спілкування «на кулаках». Потім була школа.
— А як починався Ваш шлях у спорті? Чи було карате вашим першим захопленням і як на Ваше становлення вплинула епоха 90-х?
— Моє знайомство зі світом бойових мистецтв почалося в напівтемних відеосалонах, де панували Брюс Лі, Жан-Клод Ван Дамм та Чак Норріс. Їхні можливості приголомшили мене, 14-річного хлопця, але реальний спортивний шлях розпочався з боротьби: з першого по третій клас я відвідував секцію дзюдо в Олександра Кравцова. Це дало хорошу базу, проте східна культура манила сильніше. У 1989-му я почав опановувати шотокан, а з 1991 року і до сьогодні моїм життям став кіокушин.
У ті часи не було інтернету, тож кожен рух та ката ми буквально «вигризали»: вивчали за відеокасетами, копіювали картинки через кальку, перефотографовували рідкісні книги.
Величезний внесок у моє становлення зробили наставники О. Сербін, Ю. Брильов, Е. Єрьоменко, а також І. Вишницький та В. Матюшин, які закладали не лише техніку, а й фундамент моєї особистості.
— На екрані карате виглядає як витончений танець, де герой самотужки перемагає десятки ворогів. Наскільки «кіношна» картинка відрізняється від суворих реалій на татамі?
— Будь-який професіонал, дивлячись бойовик, мимоволі посміхається. Кіно продає нам красиву мрію: яскраві удари в стрибку, відсутність задишки, ідеальна точність і «мінус десять ворогів» одним помахом руки. Там техніка працює на камеру, а не на реальне виживання. Коли я почав займатися серйозно, ілюзії швидко розвіялися.
Справжнє карате — це тисячі монотонних повторів однієї й тієї ж техніки. Це лаконічність і жорсткість: удари мають бути короткими та економними. На відміну від фільмів, у залі — реально боляче, важко, а інколи й страшно. Ніякої романтики, лише піт і дисципліна.
— Тобто кумири дитинства втратили для Вас свою магію?
— Аж ніяк! Я ні в якому разі не принижую майстерність Брюса Лі чи Джекі Чана — це легенди та професіонали найвищого рівня. Просто я навчився розділяти мистецтво перформансу та реальний бій. Ми, хлопці 90-х, усі хотіли бути схожими на них. У кожного вдома, на обкладинках щоденників чи в саморобних «качалках» у підвалах висіли їхні портрети. Вони дали нам головне — імпульс відірватися від дивана і прийти в зал. А далі вже починалася справжня робота.
— Проте, не дивлячись на завзяте захоплення єдиноборствами, Ваш шлях до тренерства не був прямим?
— Так, життя зробило крутий віраж. Хоча в 15 років я вже мріяв професійно присвятити себе спорту, здобути чорний пояс і стати тренером, та батько наполіг на вступі до індустріального технікуму. Отримавши спеціальність “КВПіА” я працював на ДМК. У 2005-му отримав диплом бакалавра в ДДТУ за тим же фахом. Але внутрішньо я все більше розумів, що це не та справа, якою я б хотів займатись у житті. Лише у 2013 році я нарешті повернувся на свій шлях — закінчив коледж фізвиховання, а через сім років, магістратуру Запорізького університету. У 2016 році я прийшов до рідної школи №24, але вже в ролі вчителя фізкультури. Пройшовши таке велике коло, я тепер часто прошу батьків своїх учнів: «Прислухайтеся до прагнень дитини». Щоб шлях до мрії не забирав стільки зайвого часу, і щоб людина займалася улюбленою справою з самого початку.
— Коли ми бачимо, як майстер одним ударом долоні трощить дошки чи цеглу, це здається магією або фокусом. Як це відбувається насправді?
— У нашому стилі це називається тамешіварі — мистецтво розбивання предметів незахищеними частинами тіла. Це невіддільна частина кіокушин карате. І ні, це не магія, а найвища точка концентрації сили, техніки та впевненості. Хоча тамешіварі часто використовують на показових виступах для ефектної демонстрації потужності удару, його справжня мета — внутрішня. Одним із перших цю техніку почав масштабно популяризувати Масутацу Ояма, засновник нашого стилю. Для майстра це іспит на те, чи здатне його тіло витримати колосальний супротив твердого об’єкта.
Маючи ступінь майстра спорту та чорний пояс (4-й Дан), я зобов’язаний досконало володіти цією технікою. Я розбиваю і дошки, і цеглу, але за кожним таким ударом стоять десятиліття підготовки. Це не просто «вдарив і зламав». Це роки набивання кулаків, пальців та ніг, тисячі віджимань на кісточках і фалангах.
Тамешіварі — надзвичайно травматична річ. Якщо у тебе хоча б на мить забракне техніки, фізичної міцності або, що найважливіше, впевненості у собі — ти не розіб’єш предмет, а просто зламаєш власну руку. Тут немає місця сумнівам: або ти проходиш крізь перешкоду, або вона перемагає тебе.
— Ви пам’ятаєте свій перший вихід на велике татамі? Яким був той досвід і чим завершилося Ваше перше серйозне випробування?
— Це було у 1993 році в тодішньому Дніпропетровську. Я взяв участь у перших всеукраїнських змаганнях серед дорослих в абсолютній ваговій категорії. Мені на той момент було лише 16 років. Сьогодні це може здатися звичним, адже мої нинішні вихованці вже у 12 років підкорюють європейські арени, але тоді це був справжній виклик. Я виграв два бої, один програв і, на жаль, не пройшов до фінального кола. Проте той досвід став моїм першим справжнім «хрещенням» на рівні великого спорту.
Свою першу золоту медаль я завоював у 1996 році на обласних змаганнях у Запоріжжі, знову ж таки — серед дорослих в «абсолютці». Знаєте, кожен спортсмен назавжди закарбовує в пам’яті цей момент — перший виступ, перший успіх.
Відтоді нагород було чимало: медалі, кубки, грамоти, плакетки… Я навіть не рахував їхню точну кількість. Це відзнаки не лише за перемоги у розділах «куміте» чи «ката», а й за тренерську роботу, за внесок у розвиток кіокушин карате в Україні.
— Чи було завдання, яке здавалося Вам майже неможливим виконати?
— Так, і воно наздогнало мене в Японії під час тесту на 3-й Дан. Однією з вимог було пройти на руках через усе додзьо — тренувальний зал. Комусь це здасться легкою вправою, але мені на той момент було 40 років, і я ніколи в житті навіть не стояв на руках, не те що ходив! Це був справжній виклик. Два місяці я вів суцільну війну з власним тілом, яке відмовлялося підкорятися. Я навіть звернувся по допомогу до нашого легендарного майстра спорту з греко-римської боротьби Івана Вишницького. Щоб привчити організм до іншої постави, доводилося тренуватися годинами кожного дня.
— І як відреагували японські майстри на Ваш виступ?
— Це була драма. Я ставав на руки, робив кілька кроків і падав, знову вставав — і знову падав. Я чув японське «Яме!» (досить, зупиніться!), але з впертістю, яка, здається, вразила навіть стриманих екзаменаторів, я підіймався і продовжував рух. Зрештою, я дійшов до кінця залу. Мені зарахували цю вправу. Можливо, вона не була виконана ідеально з погляду гімнастики, але це була моя особиста перемога духу над плоттю. Я довів собі, що мета досягається не лише силою м’язів, а й залізною волею.
— Який момент у вашій спортивній кар’єрі Ви вважаєте найбільш знаковим?
— Без вагань скажу: це паломництво до Японії. Іспит на чорний пояс (3-й Дан) у легендарному храмі Міцуміне, що в префектурі Сайтама. Це справжнє «місце сили», розташоване високо в горах, яке славиться своєю унікальною архітектурою та енергетикою. Там відбулася моя справжня зустріч із традиціями східних єдиноборств.
Незабутні враження залишило спілкування з моїм Наставником, великою людиною — Віктором Матюшиним. Велич гори Фудзіяма, занурення в японську культуру та побут, тренування пліч-о-пліч із найкращими майстрами світу, такими як Мацуї, Горай, Рю Нарушима… це досвід, який змінює свідомість.
Ми також відвідали могилу засновника кіокушинкай карате Масутацу Оями в Токіо. Цікава деталь: серед усіх європейських груп, що складали іспити, лише наша група проходила тест із традиційною зброєю — жердиною. Це було справою честі.
— Ваш шлях — це не лише власні досягнення, а й офіційне визнання вашого права навчати інших. Які титули та регалії сьогодні підтверджують Ваш статус майстра?
— На сьогодні я — майстер спорту України, неодноразовий чемпіон країни та призер чемпіонатів Європи. Маю чорний пояс (4-й Дан) з кіокушин карате, успішно пройшовши дан-тести в Польщі та Японії. Також володію 5-м рангом з бойового хортингу. Весь цей досвід дозволив мені створити власну систему підготовки, де фізичний розвиток поєднується з психологічною стійкістю. Сьогодні цей комплексний підхід працює всюди: від уроків фізкультури у школі до тренувань охоронних підрозділів та особового складу ТРО. Бойове мистецтво — це передусім інструмент захисту, і в нинішніх реаліях це актуально як ніколи.
Окрім суто спортивних здобутків, маю ліцензію на викладацьку діяльність та офіційний статус тренера України. Також я маю міжнародну суддівську ліцензію IKO, що дає право судити поєдинки найвищого рівня.
— Шлях до чорного поясу зазвичай асоціюється з надлюдськими випробуваннями. Який іспит став для вас особистим «Еверестом»?
— Кожен іспит на новий Дан — це вихід за межі власних можливостей. Звісно, ніколи не забуду захист на 1-й Дан, де ціною заповітного чорного поясу стали кілька зламаних ребер. Але, мабуть, найважчим за рівнем напруги став іспит на 4-й Дан у 2018 році в Польщі. Приймав його легендарний японський майстер, шихан Кацухіто Горай (7-й Дан). Складність була не лише у техніці чи «фізиці». Головне випробування — це 60 боїв поспіль. По хвилині на кожного суперника. З боку здається — небагато, але коли твій спаринг-партнер — це чемпіон Європи чи світу з чорним поясом від 2-го до 5-го Дану, і серед них титуловані японці…
Вистояти півтори години в такому темпі, не просто тримаючи захист, а атакуючи та демонструючи бездоганну техніку — це було надзвичайно важко. Синців та забоїв тоді уникнути не вдалося, але це був іспит не тіла, а характеру.
— Ваш шлях у карате нерозривно пов’язаний із назвою «Тенсін». Розкажіть про історію створення клубу.
— Історія «Тенсін» розпочалася ще у 1993 році, коли я став тренером-інструктором. Тоді ми працювали як частина місцевого клубу «Україна» під керівництвом Едуарда Єрьоменка. Згодом, у 1999-му, я стояв біля витоків створення «Дніпродзержинської Федерації кіокушин-кан» — того самого «канівського» напрямку в місті, який зараз очолює Євген Колішевський. Життя йшло, змінювалися обставини та бачення розвитку спорту в місті. У 2009 році разом із колегами — Олександром та Наталією Протасюк — ми заснували громадську організацію «Спортивна федерація Кіокушин карате».
Сьогодні це потужний відокремлений підрозділ всеукраїнської федерації в Кам’янському, куди входять наш «Тенсін», клуби PROTASIUK DOJO та «Бусін-Кан» Романа Кашири. Слово «Тенсін» у японській мові має глибоке філософське значення — «чистий дух». Для мене це не просто гарне слово, це символ внутрішньої гармонії, світла в серці та щирих намірів. Це той фундамент, на якому я будую роботу клубу вже понад тридцять років.
Цікаво, що вже після заснування я дізнався: назву «Тенсін» носить одна з найдавніших шкіл японських бойових мистецтв. Ми прагнемо не просто навчити дитину битися, а виховати в ній ту саму чистоту духу, яка допоможе залишатися людиною в будь-яких життєвих обставинах.
— За Вашими плечима понад 30 років наставництва. Чи рахували Ви коли-небудь, скільки учнів пройшли крізь Ваші руки, і хто з них сьогодні є гордістю клубу та міста?
— Знаєте, точну цифру назвати важко — через мою школу пройшли тисячі спортсменів, і в кожного своя унікальна історія. Нашому місту дійсно є чим пишатися: вихованці «Тенсін» неодноразово підкорювали татамі не лише України, а й Польщі, Болгарії, Румунії, Угорщини та Японії. Ми маємо абсолютних чемпіонів Європи та призерів міжнародних першостей у розділах «ката» та «куміте». Я виховав шістьох «чорних поясів» (1-й Дан) — це Костянтин Задьора, який зараз боронить нашу країну, Араік Степанян, Давид Джумутія, Ярослава Голік, Ян Кіндич та Олександр Рубан. Серед найтитулованіших спортсменів різних років хочу відзначити Максима Шалигіна, Руслана Загорулька, Михайла Жиленка, Володимира Шашкова, Дмитра Матвієнка, Катерину Удовицьку, Вероніку Почапську.
— Кажуть, що спорт забирає весь вільний час, але у Вашому випадку він, здається, допоміг знайти особисте щастя. Розкажіть, як Ви познайомилися зі своєю дружиною?
— Це дивовижна історія, яку інакше як Долею не назвеш. Ми з Валерією все життя ходили десь зовсім поруч: жили в одному районі, навчалися в одній школі, навіть їздили в один і той же літній табір. Ми могли мільйон разів зіткнутися плечима, але вперто проходили повз, поки Всесвіт не вирішив, що час настав. І цією точкою перетину став саме кіокушин.
У 1993 році в нашому місті діяв потужний клуб «Україна», де збірна команда тренувалася на базі 3-ї школи. Саме там, серед виснажливих тренувань, я зустрів її. Валерія теж була частиною збірної й сама працювала інструктором, ведучи групу карате. Спільна пристрасть до бойового мистецтва, нескінченні години в залі, підготовки до іспитів на пояси та збори — усе це зблизило нас настільки, що у 1996 році ми стали однією сім’єю. Наша донька Катерина теж займалася карате, була чемпіонкою та призеркою України.
— Навіть у сильних чоловіків є свої маленькі слабкості. У чому Ви не можете собі відмовити, що наповнює Ваше дозвілля?
— Моя пристрасть — це швидка їзда на автомобілі. Це те, що дає відчуття драйву та свободи. Що ж до відпочинку, то найкраще допомагають лазня, щире спілкування з друзями та гарна музика. Мої смаки в музиці дуже широкі та залежать виключно від настрою. В моєму плейлисті спокійно уживаються і витончена класика, і потужний драйв «Rammstein».
Щодо телебачення, то мій екран майже завжди «заряджений» на спорт. Дивлюся чемпіонати з різних дисциплін: від рідного карате до легкої атлетики, волейболу, баскетболу чи стрибків у висоту. Звісно, палко вболіваю за наших українських атлетів — їхні перемоги надихають.
Також багато часу приділяю професійному контенту: переглядаю інструкторські семінари, міжнародні турніри та збори, бо вчитися треба все життя.
— Я знаю, що у Вас є досить незвичне хобі — метання ножів. Як Ви прийшли до цього і чим особлива Ваша колекція?
— У бойових мистецтвах я завжди практикував кобудо: роботу з жердиною, нунчаками, катаною. Метання ножів стало логічним продовженням — це ідеальне тренування координації та витримки. Активно зайнявся цим на початку 2022 року.
Моя колекція особлива — це ножі українського майстра Руслана Анисенка. До великої війни він кував витончені шаблі та дамаські клинки для кіно і реконструкторів, а після вторгнення переорієнтував кузню на допомогу фронту. Він створив серію «Помічники» — це максимально функціональні ножі-інструменти для наших військових. Ними можна і дріт перерубати, і консерви відкрити. Коли я вступив до лав ТРО, я почав опановувати володіння таким «помічником». Для мене це не просто колекціонування, а ще один спосіб відточувати майстерність і бути корисним країні.
— В чому сьогодні Ви бачите сенс своєї діяльності, можливо навіть свого життя?
— Сьогодні я можу сказати, що за всіма моїми нагородами та досягненнями в житті стояла й зараз стоїть синергія титанічних зусиль, багатогодинних тренувань і боротьби з власним «не хочу» чи «страшно». Але найбільше для мене сьогодні важить те, що я бачу в залі: палаючі очі дітей. Коли я спостерігаю, як дитина стає впевненішою, як вона зростає морально, як вчиться ставити ціль і досягати її, попри біль і втому — це я вважаю своєю головною перемогою та сенсом. Немає нічого найцікавішого, ніж бачити, як загартовується особистість і ти маєш до цього відношення.
