УСЕНКО ОЛЕГ: ГОЛОВНЕ – ЗАПАЛИТИ ВОГНИК В ОЧАХ ДИТИНИ, А ТЕХНІКА ПРИЙДЕ З ЧАСОМ

Голова обласної федерації гандболу та пляжного гандболу, член Дніпропетровського обласного НОК України та звичайний вчитель фізкультури — Олег Усенко поєднує в собі безліч ролей, залишаючись при цьому щирим і відкритим. В ексклюзивному матеріалі  він підбиває підсумки багаторічної кар’єри: від перших кроків у спорті під наглядом сільських наставників до виховання зірок міжнародного рівня. Професійні секрети роботи з жіночими командами, складні рішення про переїзд на Рівненщину та філософія «робочого президента», для якого повага колективу дорожча за будь-які нагороди.

— Олеже Петровичу, розкажіть про ваше коріння: де ви народилися та в якій атмосфері зростали?

— Моя батьківщина — село Максимівка, що на Полтавщині. Це мальовнича Наддніпрянщина, саме берег Кременчуцького водосховища. Народився я у 1973 році. Знаєте, дитячого садка в моєму житті не було — моїм вихованням займалася бабуся, Уляна Антонівна. Вона була неймовірно талановитою жінкою: співала в хорі-ланці, виступала в обласній філармонії. Інша моя бабуся писала вірші. Мабуть, ці творчі гени передалися моїй доньці Катерині, яка теж має хист до співу. Дідусь Микола Опанасович дуже любив балувати нас, онуків, мені як старшому завжди перепадав «червінець», молодшому брату Владу — п’ятірка, а сестрі Юлі — «троячка». На жаль, брата вже немає з нами, він пішов на початку війни… А сестра Юлія свого часу стала професійною гандболісткою, грала у Вищій лізі за дніпропетровський НМТУ, і зараз продовжує працювати у спортивній структурі.

 

— Схоже, спорт у вас у крові. А чим займалися батьки?

— Батько, Петро Іванович (його не стало 11 років тому), був професійним водієм. Працював у Грабівській «Сільгосптехніці» на ГАЗ-51 та ЗІЛі, мотався у відрядження по всій області. Для мене кожен його приїзд додому був святом. Пам’ятаю, ще до школи, тато заїхав у двір, залишив машину і пішов обідати. Я, довго не думаючи, сів за кермо, натиснув на стартер — машина завурчала і поїхала. Це був мій перший «самостійний» урок водіння. Згодом я вже впевнено їздив нашою вулицею. Мама, Валентина Миколаївна, теж жінка бойова. Працювала і на дорожніх роботах (на мотокатку), і заправницею на АЗС, і начальником автоскладу. Саме вона в юності грала в баскетбол. А от про те, що батько грав у футбол, я дізнався вже підлітком від сільських чоловіків на змаганнях. Батько підтвердив, що грав, але через якийсь випадок, про який так і не розповів, охолонув до гри.

— Як проходили ваші шкільні роки? Ви вже тоді бачили себе тренером?

— У школі я був типовим гуманітарієм: «язик підвішений», дуже любив фізику, астрономію та біологію, а от писати терпіти не міг. Вчився середньо. Мріяв або про спорт, або про життя за кермом. Наша школа була показовою — директор Микола Васильович Слюсар створив умови і для картингу, і для мотокросу. Тож після випуску я вже мав права тракториста. Шлях у професійний спорт був тернистим через мою самовпевненість. У 1990-му я поїхав вступати до Дніпродзержинського фізкультурного технікуму. Три іспити склав на «п’ятірки», а на диктанті розслабився: крутився, підказував усім навколо… І в результаті отримав «двійку». Це був шок. Довелося повертатися в село, працювати на мотокатку, вчитися в школі ДТСААФ. Але наступного року я вже не припускався помилок: здав усе на відмінно і вступив на відділення баскетболу.

 

— А як у вашому житті з’явився гандбол?

— Після технікуму була армія (служив водієм на «Уралі»), а у 1995-му я вступив на заочне відділення Київського інституту фізкультури, але вже на кафедру ручного м’яча (гандболу). Річ у тім, що в моїй рідній школі гандбол завжди був спортом номер один. Мій клас носив ім’я Олександра Стовби (Героя Радянського Союзу). Коли я прийшов працювати в кам’янську СШ № 20, перше, що побачив на подвір’ї — погруддя Олександра Стовби. Це було наче знак долі. Коли розповів про це колишній класній керівниці, вона була розчулена. Вона завжди казала: «Усенко буде або в спорті, або на машині». Так і сталося.

— Як саме розпочалася ваша тренерська кар’єра? Чи одразу ви знайшли своє місце?

— Після закінчення технікуму постало гостре питання працевлаштування. Я звернувся до Олексія Павловича Бурми, який тоді очолював міський спорткомітет. Він порадив спробувати сили у 32-й школі. Я відходив туди близько тижня, але відчував — щось не те. Згодом доля звела мене з Петром Івановичем Білошапкіним. Він і повідомив радісну новину: «Буквально вчора звільнився Григорій Григорович, у 20-й школі з’явилася вакансія». Так я і потрапив до СШ № 20, де працюю й донині. Там я познайомився з Олексієм Олексійовичем Комихом, який на той час проводив тренування з гандболу. Спочатку я працював на пів ставки інструктора, вів дві команди. З часом Олексій Олексійович запропонував збільшити навантаження, і ми розділили обов’язки: я постійно готував шкільні команди, а він працював у ДЮСШ. Цікавий факт: у моїй трудовій книжці зафіксовано три роки стажу як «тренера на громадських засадах». Тобто працював на чистому ентузіазмі.

 

— Хто були ваші перші вихованці?

— Мій перший набір — це хлопці 1986 року народження. Спершу в мене було три групи юнаків. Дівчата з’явилися у моїй тренерській практиці пізніше — це був набір 1994 року народження. Саме серед них була моя найтитулованіша вихованка — Дар’я Кот. Даша має чемпіонські титули України, Словаччини, Ізраїлю та Туреччини. Хоча свої перші кроки в спорті вона робила ще під керівництвом Олексія Комиха, згодом ми плідно працювали разом.

— Цікаво, що у вашому дипломі зазначено фах «тренер з баскетболу», але ви стали обличчям гандболу в регіоні. Як вдається поєднувати стільки посад?

— Так, за дипломом я фахівець з олімпійського та професійного спорту, другий тренер з баскетболу. Проте життя розпорядилося інакше. Сьогодні я очолюю федерації гандболу та пляжного гандболу як у Кам’янському, так і в усій Дніпропетровській області, а також є членом обласного відділення НОК України. Але я називаю себе «робочим президентом». Це означає, що я не просто засідаю в кабінетах — я продовжую працювати звичайним учителем фізкультури в школі. І саме зі своїх учнів, яких бачу щодня на уроках, я формую гандбольні команди. Для мене важливо бачити весь процес: від першого знайомства дитини з м’ячем у спортзалі до великих змагань.

— Ви згадували про баскетбол і футбол, а чи пробували ви себе в інших видах спорту?

— Знаєте, був у моєму житті такий досвід: я прийшов у секцію карате. Провів буквально кілька тренувань і дуже швидко усвідомив — це абсолютно не моє. Я зрозумів, що за своєю природою я — «ігровик». Мені потрібен драйв, команда і, обов’язково, м’яч у руках чи в ногах. Гандбол, футбол, баскетбол, волейбол — ось де моя стихія. Саме в командних іграх я відчуваю справжній азарт.

 

— Кого ви вважаєте своїми першими наставниками у спорті? Та яких успіхів досягли як гравець?

— Мої перші кроки у спорті проходили під наглядом Олександра Геннадійовича Арішина та Миколи Васильовича Слюсаря. Згодом, коли я вже виступав за районну команду, моїм тренером був виходець із Закарпаття, пан Ципар із Перечина. Зірок з неба я не хапав, але ми впевнено трималися на рівні та ставали призерами обласних першостей.

— Цікаво, а на якій позиції ви грали? Адже гандбол — гра атлетична.

— Це ціла історія! Коли я тільки потрапив до гандбольної команди, я був наймолодшим і найменшим за зростом. Звісно, спочатку міцно «застряг» на лаві запасних. Але допоміг випадок, хоч і прикрий для моїх товаришів. Під час однієї з ігор наш основний воротар отримав травму обличчя, і його довелося замінити. Другий голкіпер теж не дограв матч — підвернув ногу. Ситуація була критична, і тренер, не маючи інших варіантів, скомандував мені: «Усенко, ставай у ворота!». Так я і знайшов своє місце на майданчику. Взагалі, у гандболі прийнято, щоб воротарі були високими та кремезними, аби перекривати собою площу воріт. Я ж на їхньому фоні був малим, але брав своє іншим — хитрістю, швидкістю реакції та надзвичайною рухливістю. Саме позиція голкіпера стала моєю основною.

 

— Світ спорту тісний. Чи ваша дружина також пов’язана з гандболом? Як ви познайомилися?

— Моє життя взагалі нерозривно пов’язане зі спортивним середовищем. Перший шлюб був у 1995 році, коли я навчався на третьому курсі. Моєю обраницею стала легкоатлетка Олена Володимирівна Гончар. Доля розпорядилася так, що сьогодні ми всі працюємо поруч у ДЮСШ № 1: і Олена, і я, і моя теперішня дружина Оксана. Від першого шлюбу в мене є чудова донька Катерина. З Оксаною ми познайомилися за класичних для педагогів обставин: вона проходила практику в моїй школі. Я людина рішуча, по натурі не люблю зволікати — якщо бачу мету, йду до неї. Практика в неї закінчувалася 14 лютого 1999 року, у День закоханих. А напередодні, 13 лютого, я зробив їй пропозицію руки та серця. Навіщо гаяти час, якщо відчуваєш, що це твоя людина?

— Виходить, ваші діти теж обрали шлях батьків?

— Так, у нас справжня спортивна сім’я. У 2006 році народився Артем, пізніше — Іванка. Обоє професійно займаються гандболом. Артем зараз здобуває дві освіти: вивчає біржову діяльність у Харкові та фізичне виховання у Сумах. Він успішно грає за дорослу команду «СумДУ» у Вищій лізі та вже два роки сам тренує юних гандболістів у нашій міській Дитячій Академії «Дніпровець». Донька Іванна зараз у сьомому класі, захищає честь команди нашого ліцею № 20. Ми мешкаємо у Соцмісті, і весь наш побут, розмови та плани так чи інакше обертаються навколо спорту. Це не просто робота, це наш спосіб життя.

 

— Коли обоє в родині — тренери, чи не виникає між вами професійної конкуренції?

— Знаєте, у нас справжня спортивна конкуренція на сімейному рівні. Дружина представляє гімназію № 17, а я — ліцей № 20. І запевняю вас, на майданчику жодних поблажок немає. Нещодавно ми грали в мінігандбол, і це була справжня драма. Мої дівчата лише в один м’яч, буквально «на зубах», вирвали перемогу у вихованок дружини. Такі моменти додають азарту: вдома ми любляче подружжя, але у спортзалі кожен стоїть за свою команду до останньої секунди. Це тримає в тонусі обох.

— Артем пішов у гандбол, бо бачив перед собою приклад батьків? Чи прислухається він до ваших професійних порад зараз, коли сам став гравцем Вищої ліги?

— Можна сказати, що гандбол був у нього перед очима змалечку, тому вибір був природним. Що стосується порад, то Артем сприймає їх дуже серйозно й однозначно. Попри те, що він уже дорослий гравець і сам тренує дітей, наш діалог не переривається. Після кожного свого матчу він надсилає мені відеозапис гри. Ми разом проводимо детальний розбір, аналізуємо кожен епізод, обговорюємо, що вдалося реалізувати, а над чим ще треба працювати. Для нього моя думка — це важливий орієнтир, а для мене — велика гордість бачити, як він зростає професійно.

— Ваша робота вимірюється успіхами ваших учнів. Розкажіть про тих, хто сьогодні представляє вашу школу на професійному рівні.

— Знаєте, кожен успішний гравець — це поєднання характеру та величезної праці. Якщо говорити про хлопців, то випускники групи Олени Гончар — Михайло Коноваленко та мій син Артем — наразі є кандидатами до національної збірної України. Це велике досягнення і для них, і для нас як наставників. Мали ми й дуже перспективного Іллю Буханцева, який спеціалізувався на пляжному гандболі й проходив шліфування майстерності в Броварах. Кирило Іщенко (у школі ми його знали як Хижняка) зараз мешкає з батьками в Чехії, але гандбол не полишає. Окремо хочу згадати Артема Якимця — це талановитий «лівша», який пройшов школу Запорізького спортінтернату, грав за київський СКА, отримував запрошення до збірної, а зараз захищає кольори полтавського «Динамо».

 

— А як щодо дівчат? Ви згадували, що жіночий гандбол з’явився у вашій практиці трохи пізніше.

— Так, і результати там не менш вражаючі. Наші дівчата розлетілися по всьому світу. Моя найтитулованіша вихованка — Дар’я Кот. Даша має чемпіонські титули України, Словаччини, Ізраїлю та Туреччини. Хоча свої перші кроки в спорті вона робила ще під керівництвом Олексія Комиха, згодом ми плідно працювали разом. Каріна Байрак зараз успішно виступає в чемпіонаті Польщі. Нела Шпак ще до початку повномасштабної війни виїхала до Білорусі, де демонструє неймовірний рівень — за підсумками 2025 року її визнали найкращою розігруючою країни. Також приємно, що вихованці йдуть моїм шляхом — наприклад, Валерія Савіна зараз тренує команду в Сумах. Для тренера немає більшої нагороди, ніж бачити, як твої учні не просто грають, а й стають лідерами у своїх клубах чи передають досвід наступним поколінням.

— Ви працюєте і з юнаками, і з дівчатами. У чому принципова різниця для вас як для тренера?

— Якщо працювати суто на результат, то з хлопцями простіше. А от дівчата… вони набагато емоційніші, говіркіші. Але є в них унікальна риса: вони вбирають знання, як губка. Ти вкладаєш у них щось сьогодні, і воно може «вистрілити» через рік, а може через три, але обов’язково спрацює.

— Гандбол — гра жорстка, емоції часто зашкалюють. Як ви тримаєте себе в руках?

— Я завжди кажу: лається та людина, якій не вистачає інтелекту. Хоча, жартую своїм вихованцям: «Коли ви граєте на майданчику, мій інтелект іноді теж закінчується». Був випадок у Городенці, коли Іванна Звонарьова вивела мене з себе. Я їй так грізно просичав: «Ану, підійди до мене!». А вона шепоче подругам: «Я знаю, що він мені нічого не зробить, але йти до нього зараз боюся».

 

— Ви починали грати у Вищій лізі суто своїми вихованками. Це був патріотизм чи відсутність іншого вибору? І як ви, як тренер, реагуєте на провальні старти в матчах?

— Моє завдання — налаштувати команду на позитив. Бували ігри, коли ми «летіли» 0:5 на старті, а я навіть тайм-аут не брав. Я просто бачив гру, знав наші сили й розумів, за рахунок чого ми наздоженемо та переможемо. Головне — віра в команду. Ця стратегія дала плоди, ми успішно виступили у Вищій жіночій лізі, пройшовши через серйозні випробування. У 2021 році стали срібними призерами Першої ліги, а потім три роки поспіль виступали у Вищій лізі чемпіонату України. Починали виключно своїм складом, нашими випускницями. Це була моя принципова позиція. Але рівень Вищої ліги диктує свої умови, тож з часом, аби бути конкурентоспроможними, ми почали підсилюватися талановитими гравчинями з інших міст. Це природний процес росту команди.

— Олеже Петровичу, чи можна розгледіти майбутню зірку гандболу в десятирічній дитині, яка щойно вперше переступила поріг спортзалу? На що ви дивитеся насамперед?

— Знаєте, батьки часто дивуються: «Як вам це вдається? Дитина сходила на два-три тренування, а вже летить у секцію, наче на крилах». Моя відповідь проста, хоча за нею стоїть велика робота – дитину потрібно насамперед «закохати» у гру, в атмосферу, в рух. Це те, що я роблю щодня. У такому віці головне не техніка чи фізичні дані, а той вогник в очах, який запалює тренер. Якщо дитині цікаво, якщо вона відчуває драйв від кожного дотику до м’яча, то з цього зерна обов’язково виросте професіонал. Моя методика — це любов до спорту, а вже потім виснажливі тренування.

 

— Останнім часом багато говорять про розвиток регіональних спортивних центрів. Чи відчуваєте ви зростання популярності гандболу в Україні, і як це впливає на вашу кар’єру?

— Зараз ми спостерігаємо справжній «бум» гандболу в Рівненській області. Це яскравий приклад того, як створення інфраструктури змінює все. Наприклад, відома тренерка Злобіна з Тернівки вже переїхала до Костополя. Більше того, я отримав дуже серйозну пропозицію від президента федерації гандболу Рівненщини. Нас із дружиною запрошують у серпні переїхати жити та працювати в місто Сарни. Там збудували сучасний, величезний Палац спорту з прекрасними умовами. Це складне рішення, адже тут, у Кам’янському, пущено глибоке коріння, та й мама одна на Полтавщині, але такий інтерес до нашої роботи приємно вражає. Це підтверджує, що гандбол в Україні живий і потребує досвідчених фахівців.

— Якби ви могли змінити щось у правилах або регламенті, щоб підтримати юних атлетів, що б це було?

— Знаєте, я б запровадив правило: команді, яка посіла четверте місце, вручати «малі бронзові медалі». Четверта сходинка — найприкріша в спорті. Ти пройшов увесь шлях, виклався на повну, але залишаєшся без нагороди. Ми проходили через це двічі в Дитячій лізі, і я бачив очі дітей у ці моменти.

 

 

– Чим захоплюється Олег Усенко у вільний час?

— Моє головне хобі — це все одно гра. Коли випадає вільна хвилина, я з величезним задоволенням граю у футбол. А якщо це трапляється в рідному селі, то після матчу — обов’язково на Дніпро. Взагалі, я дуже люблю воду. Хоча з риболовлею в мене цікаві стосунки – люблю посидіти з вудкою, але ще більше задоволення отримую, спостерігаючи, як рибалить мій кум. Це такий собі сеанс медитації. А от справжній відпочинок для душі — це «тихе полювання». Збираючи гриби, я по-справжньому розвантажую думки. Ми з сім’єю часто сідаємо в авто і вирушаємо на грибні місця Полтавщини та Дніпропетровщини. Обожнюємо виїжджати з друзями та рідними на природу з наметами. У нас навіть є своє «секретне» облюбоване місце на березі Кременчуцького водосховища. У такі моменти я стаю до плити — точніше, до багаття. Дуже люблю самостійно готувати м’ясні страви: плов, юшку або фірмовий шашлик. До м’яса в мене завжди знайдеться щось особливе власного виробництва — домашня хреновуха або виноградне вино. Під гарний шашлик та в теплій компанії це йде «за милу душу». Це і є моє джерело енергії: родина, друзі, природа і домашній затишок.

— Давайте трохи пофантазуємо. Якби ви раптом отримали необмежений фінансовий ресурс, на що б витратили ці кошти в першу чергу?

— Знаєте, моя мрія цілком земна і водночас масштабна. Якби я мав дуже багато грошей, я б побудував сучасний, великий спортивний комплекс. І головна умова — він мав би бути абсолютно безкоштовним для загального користування. Щоб будь-яка дитина чи дорослий могли прийти і займатися спортом у найкращих умовах, не думаючи про гаманець. Але, як кажуть у народі, «дурень думкою багатіє». Поки що ми будуємо свій «спорткомплекс» у душах наших вихованців, крок за кроком, власними силами.

— Ви справляєте враження дуже спокійної та врівноваженої людини. А що здатне по-справжньому вивести вас із себе? Як ви проявляєте гнів? І коли ви востаннє пускали в хід кулаки?

— Ви праві, за характером я людина спокійна. Щоб вивести мене з рівноваги, потрібно дуже сильно «постаратися» — зазвичай це межує з якоюсь відвертою несправедливістю чи хамством. Проте навіть у критичні моменти я намагаюся тримати емоції під контролем, адже тренер має бути прикладом витримки. Щодо бійок… Знаєте, це залишилося в далекому минулому. Останній раз я по-справжньому бився на танцях, щойно повернувшись з армії. Тоді вирувала молода кров, була потреба самоствердитися. Але з роками приходить мудрість. Зараз я віддаю перевагу «битвам» на спортивному майданчику, де вся агресія і сила трансформуються в голи та перемоги.

— А чи є така риса у вашому характері яку ви вважаєте негативною?

— Скажу чесно, я людина досить злопам’ятна. Це в мене, мабуть, від народження така риса, і я не вважаю її позитивною, але вона є. Якщо хтось вчинив мені чи моїм близьким щось лихе — я пробачу, бо тримати в собі ненависть руйнівно. Але я ніколи про це не забуду. Я буду пам’ятати цей вчинок завжди. Це як зарубка в пам’яті, яка допомагає мені краще розуміти людей навколо і знати, на кого можна покластися, а від кого варто тримати дистанцію.

— Чи можете ви назвати себе щасливою людиною? Що особисто для вас означає це поняття?

— Так, я можу впевнено сказати: я щаслива людина. Для мене щастя — це не якісь абстрактні речі, а цілком конкретне оточення. Це мої друзі, на яких я завжди можу покластися і які готові прийти на допомогу в будь-яку хвилину.
Щастя — це отримувати справжнє задоволення від своєї роботи. Знати, що тебе поважають у колективі, і відчувати щиру любов дітей, яких ти тренуєш. І, звісно, це моя родина. Я безмежно пишаюся своєю дружиною та дітьми. Радію успіхам доньок та сина, поважаю свого зятя, який став доктором філософії. Коли вдома і на роботі є гармонія та люди, які тебе цінують, — це і є справжнє щастя.

Розмовляв Віктор Куленко.