Любов до спорту та вміння гідно долати будь-які труднощі їй прищепила ще перша тренерка з гандболу, коли наша героїня тільки-но розпочинала свій спортивний шлях. Потім вона просто йшла по життю, відкриваючи для себе нові напрямки самореалізації. Нещодавно стала срібною призеркою міжнародного турніру з боксу “Eindhoven Box Cup 2025 в Нідерландах. А ще вона тренує молодше покоління боксерів, бо вже має досвід, яким з радістю ділиться зі своїми вихованцями. Про те, чому свого часу покинула гандбол і стала займатися боксом, як розбитий хлопцем ніс ще у дитсадку дав своєрідний поштовх до бажання вміти себе захищати, що для неї страшніше за фізичні травми, куди витратила свої призові 2000$ та як поєднує спорт з донорством, волонтерством і блогерством в інтерв’ю для “Пильного Погляду” розповіла відома в Кам’янському боксерка та тренерка Вікторія Щербина.
– Почну з розповсюдженого стереотипу: бокс довгий час сприймався як суто чоловічий вид спорту. Як ти відповіси людям, які досі так вважають?
– А хто вирішує, що “жіноче”, а що ні? Бокс — це не про стать, а про силу духу. Жінки не гірші за чоловіків у витривалості, техніці й характері. Ми теж виходимо на ринг, перемагаємо, представляємо Україну на міжнародній арені. Бокс — це не про чоловіче чи жіноче. Це про дух, витримку і шлях до самої себе.
Бути сильною — це не “не жіноче”. Це сучасне. А жінки в ЗСУ, хтось скаже, що це не жіноче? Я ними пишаюсь! Жінка у боксі це не про руйнування жіночності, це мати силу любити, берегти, вибачати й водночас сміливо захищати себе та свої мрії. Тож нехай кожна дівчина чи жінка вирішує сама, ким їй бути. Бокс не робить жінку менш жіночною, він робить її вільною.
– Звідки у тебе така любов до спорту, можливо від батьків?
– Батьки до спорту не мають жодного відношення. Більше скажу, спочатку вони були проти того, щоб я займалась боксом. Мама мене спочатку відвела на гандбол в ДЮСШ № 1 до однієї з найкращих тренерок Олени Гончар. Саме Олена Володимирівна прищепила мені любов до спорту та навички долати труднощі. Я дуже раділа, коли отримала посвідчення третього розряду з гандболу. Але виявилося, що це не моє.
Мабуть, бажання займатися бойовими мистецтвами прокинулося у мене ще в дитсадку під час бійки з хлопцем, який ходив на тхеквондо. Тоді він мені розбив ніс. А дівчачі ігри, ляльки, “дочки-матері” це було не моє. Мене приваблювали боротьба, “доганялки”, активні ігри з хлопцями. І в школі я була завжди “пацанкою”.
Та не зважаючи на це, мене призначили старостою класу. Мене тоді дуже підтримувала класна керівниця Тетяна Максимівна Нефьодова. Вона разом із моєю бабусею завжди хотіли направити мій характер у правильне русло. Ми й зараз при зустрічах з вчителькою згадуємо, як я “ламала себе”.
– А як давно ти займаєшся боксом і, що тебе надихнуло розпочати цей шлях?
– Займаюся боксом вже сім років. Та вперше я прийшла на тренування разом з однокласником ще у третьому класі. Потрапила до тренера Валерія Шульги. Пам’ятаю, як тоді з мене сміялися, бо я дівчина, а прийшла на бокс. Та мене все ж допустили до тренування, поставили у стійку. Спитаєте чому я не продовжила тоді займатися боксом? Бо вже була лідеркою у нашій гандбольній команді. Та й тренерка Олена Володимирівна мене не відпустила. Можливо, саме це тільки посилило моє бажання повернутись на ринг.
А у 2018 році я наважилася кинути гандбол і серйозно зайнятися боксом. Тоді ж Валерій Шульга запропонував мені взяти участь у чемпіонаті області. Я виступала у ваговій категорії +81 кг і перемогла Поліну Черненко. До речі, зараз ми подруги, й обидві виступаємо у збірній України до 23 років. Це дуже символічно. Саме ця перемога змінила моє спортивне життя, надихнула на самовдосконалення.
Після я перейшла до тренерів ДЮСШ № 1 Геннадія Молокова та Анатолія Румянцева. Потім вступила до Дніпровського фахового коледжу спорту і стала тренуватися у Сергія Батракова та Євгенія Бабенка. Зараз я студентка Українського державного університету науки і технологій ННІ Придніпровської державної академії фізичної культури і спорту та займаюся боксом у Школі вищої спортивної майстерності.
– В яких великих турнірах ти брала участь, чим найбільше вони запам’яталися? Яка з нагород найдорожча для тебе і чому?
– Звичайно ж це чемпіонати Європи серед юніорок, де я стала срібною та бронзовою призеркою. Кубків, медалей і грамот дуже багато, навіть не рахувала. Але найдорожча — це найперша медаль за перемогу в офіційному поєдинку. Бо вона стала початком великого шляху. Сім років поспіль я виступаю у складі національної збірної України. Нещодавно повернулася з Ейндховена (Нідерланди), де посіла друге місце. Попереду чемпіонат Азії в Таїланді. Тренуюсь і вірю в перемогу!
– А чи отримували ти грошові призи, і як ними скористалася?
– Перші й поки що єдині призові 2000$ я отримала за друге місце на чемпіонаті Європи. Витратила на житло, речі для себе, а частину зберегла на “чорний день”.
– Чи було в тебе відчуття страху перед чи під час поєдинків, невпевненість у своїх силах? Якщо — так, то як ти з цим впоралась? Чи були такі моменти, коли ти замислювалась: а навіщо я займаюся боксом?
– Звичайно це психологічні бар’єри: страх, сумніви, упередження. Найважче тримати дисципліну, коли виснажене й тіло, і розум. Так, були моменти, коли питала себе навіщо мені це. Особливо після поразок і травм. Але відповідь завжди одна — я не можу без боксу. Це більше, ніж спорт, це частина мого життя.
– До речі, які найтяжчі травми у тебе були? На твою думку, травми це найстрашніші виклики для спортсмена, чи є щось інше, вагоміше?
– Були й забої, і травми рук, колін. Але найважче не фізичний біль, а коли втрачаєш шанс, до якого готувався місяцями, коли ти ламаєшся зсередини, втрачаєш мотивацію, віру в себе. Фізичне залікується, а душу треба зберегти.
– Як та коли в тебе виникло бажання ділитись досвідом – стати тренеркою?
– Тренеркою я захотіла стати ще в десятирічному віці. Свого часу, Олена Гончар довіряла мені настільки, що дозволяла проводити гандбольні тренування самостійно, і мені дуже подобалося. Це було як покликання. Та повноцінно втілила свою мрію лише в 17 років, коли почала набирати дітей.
Зараз я проводжу тренування в ліцеї №5 (проспект Свободи, 42). У мене дві групи: одна для дітей віком від чотирьох до вісімнадцяти років, інша для батьків. Загалом у групі двадцять п`ять людей, постійно відвідують тренування близько п`ятнадцяти. Набір досі триває. Хто хоче займатися у мене боксом, можуть телефонувати за номером 068 542 08 57 або звернутися у Instagram vi.coach_boxing.
– А чим тебе приваблює робота тренера у клубі “Прометей”? Чи можеш вже розповісти про якісь результати?
– Найбільше мені подобається у тренерстві виховувати особистостей. Завдання тренера не лише навчити боксу, а й подати уроки людяності. Я багато спілкуюся з дітьми, і часом вони діляться зі мною тим, чим не можуть поділитися навіть із батьками. Це для мене надзвичайно цінно. Звісно, все, що обговорюється на тренуванні, залишається між нами, “третій зайвий” виключений.
Перші результати вже є. Декілька вихованців стали переможцями та призерами ДЮСШ №1, чемпіонами міста, призерами області. Ми ростемо і ставимо за мету виходити на першість області та перемагати. У нас є чудова підтримка від міста. Голова Кам’янської федерації боксу Андрій Дроговоз придбав нам боксерські рукавиці, шоломи. Діти відчувають цю підтримку, розуміють, що їхня перемога — це перемога всього клубу.
Боксерський клуб “Прометей” має ще одну локацію на вулиці Колеусівській, 3, де тренує Геннадій Сімаков. Працюємо в різних місцях, але ми — команда, ми — підтримка один для одного.
– На твою думку, що важче — боксувати самій чи тренувати інших?
– Це однаково складно, але водночас цікаво. Коли я почала тренувати, сама почала краще розуміти бокс. А коли пройшла навчання для суддів, то й зовсім інакше почала сприймати змагання, вже з боку правил і суддівства. Для мене кар`єрне зростання це головне і в спорті, і в житті. Якщо тобі подобається якась справа, її треба постійно вдосконалювати та розглядати під різними кутами.
– У тебе є кумири, або люди, на яких ти рівняєшся?
– Кумирів у мене немає. Але я спостерігаю за відомими боксерами й беру в кожного щось корисне для себе. Наприклад, мені дуже імпонує Олександр Усик, його тактика бою, нестандартність і глибина мислення на рингу. Він боксує цікаво, розумно, і це надихає вдосконалюватися.
– А як ти поєднуєш заняття боксом і тренерську роботу з особистим життям?
– Інколи це здається майже нереальним, але коли входиш у цей ритм, то поступово починаєш звикати, домовлятись із собою та з оточенням, планувати й розставляти пріоритети. З часом з’являється система, а з нею прогрес. Починаєш рости й особисто, і професійно. І тоді стає легше.
Усе тримається на самодисципліні, бажанні розвиватися й любові до справи.
– Ти ж, наскільки я знаю, ще й донорка, волонтерка та блогерка. Як ти встигаєш і цим займатися?
– Це питання мені ставлять часто. Насправді все просто. Коли ти займаєшся улюбленою справою, з’являється і час, і енергія.
Донорством я зайнялася у 18 років. Тоді здавала плазму вперше, і в цей день відбулось підписання меморандуму між Кам`янською “BiopharmaPlasma” та БФ“Ми з Кам`янського” (керівник Валерій Пархомчук).
Минулого року я стала волонтеркою цього ж фонду. Це був внутрішній поклик. Хотілося бути корисною не лише словом, а й ділом. В першу чергу, ми надаємо військовим амуніцію, ліки, харчові продукти, автівки й т.п. Також щоденно допомагаємо внутрішньо переміщеним особам, людям з інвалідністю, дітям і родинам військових. Моя відповідальність у фонді це медіапростір, збори. У вільну годину плету маскувальні сітки.
Моя блогерська діяльність це ще один спосіб донести важливі теми до людей. Загальна аудиторія моїх сторінок понад сім тисяч підписників. Але для мене головне не кількість, а якість. Це люди, які дійсно довіряють і реагують.
– Яка риса твого характеру заважає, не подобається, а яку вважаєш найкращою і чому саме?
– Заважає моя емоційність. Іноді вона надто сильна, я можу спочатку зреагувати, а вже потім подумати. Це створює внутрішню напругу і впливає на рішення. Але я працюю над цим, вчуся тримати баланс.
А найкраща моя риса це щирість. Я завжди чесна з людьми, відкрита, і вважаю це великою цінністю, бо саме щирість допомагає будувати справжні стосунки й в спорті, і в житті. Я можу бути романтичною, хоч у мені й багато прагматичності. Але вірю в щирі емоції, символіку, маленькі деталі. І для мене це теж про романтику.
– Ти схильна до фобій?
– Фобії це все психосоматика. Якщо накрутити себе, можна навіть боятися сказати слово. Але це не про мене. Мене фобії бояться!
– Чи є у тебе хобі?
– Так, у мене є кілька захоплень, які допомагають відновлювати емоційний ресурс. Люблю слухати музику, вона допомагає розслабитися або, навпаки, налаштуватися на потрібну хвилю. Особливо подобається українська музика, вона щира й енергетично сильна.
Люблю співати, але для себе. Це більше про настрій, ніж про сцену. Також люблю переглядати фільми, особливо мотиваційні або спортивні. Вони надихають, показують, як багато можна досягти завдяки силі волі. Час від часу читаю, переважно щось по саморозвитку або SMM. Це дає змогу подивитись на себе з боку й навчитись аналізувати соціальні мережі, бо це наше майбутнє.
– І останнє, якби ти брала інтерв’ю у себе, то яке б ще запитання поставила?
– Точно запитала б, що мене надихає не здаватися, навіть коли важко. І відповіла б, що це внутрішній драйв допомагає рухатися вперед і в спорті, і в житті загалом.
