ЮЛІЯ АЗІЗОВА: “Я ЩАСЛИВА, БО НА СВОЄМУ МІСЦІ, ПОРУЧ ЗІ СВОЇМИ ЛЮДЬМИ Й ЗІ СПРАВОЮ, ЯКУ ЛЮБЛЮ”
Почавши займатись акробатикою в дитинстві, вона вже тоді вчилась долати свої страхи під час виконання вправ. Зараз вже навчає цього своїх вихованців. Ще маленькою дівчинкою випадково потрапив на заняття з акробатики, вона захопилась драйвом цього виду спорту. Потім, як у всіх цілеспрямованих людей у спорті, в неї були перемоги та поразки, падіння та злети. Після завершення спортивної кар’єри, вона стала навчати тих, хто, як вона раніше, вирішив спробувати свої сили у цьому видовищному напрямку. Про складні сальто й золоті медалі вихованців, щирість без фальші, “страшні старти” на Геловін, власноруч створений дизайн грамот для учнів та про особисте – кохання, яке почалося під звуки сирен 24 лютого 2022 року – тренерка з акробатики ДЮСШ №4 Юлія Азізова розповіла в інтерв’ю.
– Юліє, розкажи про своє дитинство, про роки навчання?
– Я корінна мешканка Кам`янського. Виросла на Лівобережжі. Спочатку ходила в дитячий садок № 10, потім в середню школу № 30. До речі, ця школа для мене як другий дім, адже я там навчалася 11 років і одночасно займалась акробатикою, а зараз там же треную своїх учнів. Після школи поступила в Дніпропетровський державний інститут фізичної культури і спорту. Отримала диплом бакалавра і поступила одразу на магістратуру в цей же інститут, який успішно закінчила у 2016 році.
– Що найбільше подобалося під час навчання?
– Під час навчання в інституті найбільше подобалося поєднання теорії зі спортом — коли знання одразу підкріплювались практикою. Мені подобалось, що викладачі були значно кращі, ніж у школі — вони доступно й цікаво пояснювали матеріал. Предмети сприймалися легко, бо спорт був частиною мого життя з дитинства, а в інституті я нарешті почала розуміти його з наукової точки зору.
– Ким мріяла стати як виростеш?
– Тут все дуже просто, з дитинства хотіла стати тренером, ним і стала. Інших варіантів і не було. Десь у 10-11 класі, коли вже треба було вирішувати куди будемо подавати документи, з сестрою міркували та “приміряли” мені різні професії. Вона пропонувала і на стоматолога йти вчитись, і на стюардесу, була навіть ідея стати патологоанатомом. Але це все зовсім було не моє, я конкретно знала що хочу стати тренером, тож подавала документи в один навчальний заклад на одну спеціальність без інших запасних варіантів.
– Чи мають твої рідні відношення до спорту?
– Мої батьки ніколи не займались спортом. Тато все своє життя пропрацював на ДМК, мама на МХП. Ще в мене є старша сестра, вона також не повʼязана зі спортом. Зараз проживає у Польщі. Але все ж таки з акробатикою мене познайомили родичі. Є в мене двоюрідні брати по татовій лінії, які займалися акробатикою. З садочка вони мене забирали та вели у сорок четверту школу, де тренувала Тетяна Анатоліївна Котова. Але там я займалась поки мене водили брати, а коли вже підросла і пішла в школу, то не захотіла ходити туди сама. Мало що памʼятаю з тих тренувань. Згадую, коли всіх дітей “розтягували на шпагати”, вони плакали, а мені ці вправи були по приколу, і я сміялася. Потім я перейшла на тренування до Лариси Петрівни Коновалової в тридцяту школу. Мені там з першого дня дуже сподобалось. Лариса Петрівна тримала мене навчаючи перекидам та різним стрибкам, а я була в шоці від того, шо в мене все майже відразу виходить. Вважаю, що вона мій перший і єдиний тренер, бо саме у неї мені сподобалось на тренуваннях, саме вона мене навчила всім акробатичним елементам і навіть зараз мене навчає, але вже як тренера. На її тренуваннях я дізналась, що акробатика така багатогранна, що існує набагато більше акробатичних вправ ніж “шпагат” та “колесо”. В той час інтернету в нас не було, я не бачила і не знала скільки всього можна робити і чого можна навчитись. А в мене все виходило не те що легко, а просто з кайфом. Мені подобалось, що я прикладаю зусилля і в мене виходить щось нове і цікаве. Тож саме Лариса Петровна мені відкрила цей акробатичний світ.
Хочу додати ще про братів, які мене і познайомили з акробатикою. Один з них, Вʼячеслав Перехрест, старший за мене на шість років, зараз працює тренером зі спортивної акробатики у Дніпрі. Нещодавно він долучився до лав ЗСУ. Його донька Аліса та син Микита також акробати, зараз тренуються і виступають у змішаній парі і гідно представляють Дніпропетровську область та Україну на національній та міжнародній арені.
– Розкажи про своє перше велике змагання.
– Це був чемпіонат Дніпропетровської області зі спортивної акробатики. Я виступала у жіночій групі, і для мене це був дуже хвилюючий, але водночас надихаючий досвід. Наш виступ завершився перемогою — ми стали першими, що стало сильним стартом і додало ще більшої мотивації рухатися вперед у спорті.
– Пам`ятаєш свою першу нагороду? Скільки їх у тебе, яку вважаєш найціннішою і чому?
– Коли прийшла до Лариси Петрівни на тренування, наступного дня вона організувала змагання з ОФП і я посіла третє місце. Була дуже щаслива. А на першому для мене чемпіонаті ДЮСШ №4 я виступала в жіночій парі і ми стали чемпіонами. Мама каже, що я йшла по скверу з ДЮСШ до “України” і несла грамоту перед собою з гордістю, щоб всі бачили. Грамот і дипломів у мене дуже багато — чесно кажучи, я їх навіть не рахувала. А от медалей небагато, лише дванадцять, бо в моєму дитинстві їх не вручали на кожних змаганнях, як це відбувається зараз. Тому для мене кожна медаль має особливу цінність. У 2018-2019 роках я займалась для себе тхеквондо у тренера Романа Вікторовича Курися. Навіть стала другою на чемпіонаті Україні у розділі “пумсе”.
– Що найскладніше було для тебе у виконаннях акробатичних вправ, що вдавалося найкраще?
– Найлегше мені було сісти на шпагат, я і зараз без розминки сідаю на нього. Але з часом відчуваю що трохи “деревянію”. В основному я виступала в трійці “нижньою”, і тримати, кидати та балансувати в мене виходило добре. А ось з акробатичними стрибками не все було легко. Я вмію стрибати фляк і сальто, але якось на тренуванні в мене трапився “заскок” – під час виконання вправи, розбіглася почала робити стрибок і відразу чомусь передумала його дововести до завершення. Впала сильно, кров потекла з носа. Нічого не зламала, все закінчилося добре, але страх залишився. Тож потім свої стрибки на змаганнях я робила тільки під час виступу, бо знала, що треба їх виконувати. Але на тренуваннях сама не стрибала, бо було страшно, робила це тільки з підтримкою тренера.
– Ти віриш у забобони? Коли була діючою спортсменкою, які ритуали виконувала виходячи на килим?
– Коли була спортсменкою, ритуал був один – не підвести тренера, а вона нам кулачок завжди показувала. В забобони не вірю, або не знайшла той забобон який мені допомагає. Але деякі мої вихованці у них вірять і я їм в цьому допомагаю. Одній потрібно, щоб по ногам поплескала, інша малює губи щасливою помадою, ще у одних знімати виступ потрібно тільки на їх телефон, бо у них так краще все виходить на килимі. А у Лариси Петрівни є щасливі чешки (кола вона їх взуває, діти гарно виступають). Але щось на мені вони не спрацювали, я їх взула на крайніх змаганнях, та гарного виступу не побачила. Тож забобони мабуть не моє.
– Який найцікавіший з моментів твоєї спортивної кар`єри запам`ятався?
– Це були мої перші великі змагання. Ми приїхали в Миколаїв пізно ввечері на Міжнародний турнір пам’яті фронтового кореспондента М.Ксенафонтова, тому ночували просто в залі на матах. Це було для мене незвично, але дуже атмосферно. Я виступала у жіночій групі, і ми посіли друге місце. Нам вручили кришталеві піали замість кубків, і я ще довго з усмішкою згадувала, як потім вдома їла з неї морозиво.
– Що відчувала коли завершила виступи як спортсменка?
– Свої виступи як спортсменка я завершила на Чемпіонаті Дніпропетровської області. Я тоді виступала у жіночій парі, і ми посіли перше місце — символічне й красиве завершення етапу. У той момент я ще не до кінця усвідомлювала, що це фінал, тому особливих емоцій не пам’ятаю. Але згодом, коли вже дивилася змагання з боку, з’являлася легка туга — хотілося вибігти на килим і зробити хоча б один елемент. Зараз, дивлячись на своїх спортсменів, я відчуваю гордість за них. Вони такі сильні й сміливі, і, мабуть, сьогодні я вже не змогла б відчувати себе на килимі так впевнено, як вони. На жаль, майстром спорту я не стала, якось не склалось. Закінчила свою карʼєру з розрядом кандидата у майстри спорту України.
– А коли ти отримала посвідчення тренера?
– З 2015 року працюю тренером викладачем в ДЮСШ №4, а трохи згодом ще почала працювати й інструктором-методистом.
– Скільки у тебе зараз учнів? Хто з твоїх вихованок найтитулованіші?
– В мене тренується близько 60 учнів, кожен з них по-своєму цінний для мене. Ян Лєншин та Євангеліна Остапенко – чемпіони України в змішаній парі та бронзові призери міжнародних змагань. Вони завершили вже свою спільну карʼєру, Ян навчається у Києві на кінооператора, а Євангеліна продовжує виступати у складі жіночої пари. Зараз тренується перспективна жіноча пара Кіра Валеєва – Вікторія Киприч. Дівчата дворазові бронзові призерки чемпіонатів України. Вірю, що попереду їх чекають ще кращі результати. Також в мене є жіноча група Дарʼя Неділько, Єлизавета Григорʼєва, Олександра Трухан. Старанні дівчата, були срібними призерками чемпіонату України, багаторазовими переможницями обласних змагань. Хочеться виділити Дарʼю за безмежну працьовитість, відданість до акробатики, такі старанні діти це велика рідкість. Всі ці спортсмени, це не тільки моя праця, а праця нашої тренерської бригади Лариси Коновалової та Катерини Киприч. Тренуємо дітей ми разом.
– Як ти допомагаєш вихованцям подолати страх перед виконанням складного сальто чи високого викиду, і чи боїшся ти сама, коли вони в повітрі?
– Спочатку навчаю зі страховкою, впевнююсь що дитина розуміє, що і як треба робити. А коли вже без страховки робимо, то тільки з моєю підтримкою. Майже всім страшно робити в перший раз. Намагаюсь пояснити, що вона може та вміє, що страхи це тільки в голові, і їх потрібно відігнати від себе, що треба робити так само як і зі страховкою, і тоді все вийде. Кажу їм давай ти робиш, а я буду боятись замість тебе. Іноді жартую, це трохи розслабляє.
Мені також страшно як і їм, адже не знаєш, що дитина зі страху може зробити, тому відточуємо елементи до повної впевненості.
– Акробатика — це командний вид спорту. Які вправи ти даєш, щоб навчити партнерів довіряти одне одному на 100%?
– Довіра в акробатиці не з’являється від однієї вправи — це результат багаторічної роботи в парі чи групі. Щоб навчити партнерів довіряти одне одному, ми починаємо з базових парних вправ і підкачки, де вони тримають один одного. Поступово додаємо більш складні елементи, і довіра формується природньо — спортсмен відчуває, що його завжди підстрахують, і сам навчається підтримувати партнера.
– Наскільки важливим у сучасній акробатиці є артистизм порівняно з технічною складністю елементів?
– Сучасна акробатика — це поєднання техніки та артистизму. Технічно складні елементи дуже важливі, але без артистичної подачі виступ буде сухим і не зачепить глядача чи суддів. Артистизм допомагає передати емоції, стиль і характер складу, робить виступ живим і незабутнім. Техніка — це основа, а артистизм — душа виступу.
– Як ти мотивуєш спортсменів продовжувати тренування, коли після сотень спроб елемент все одно не виходить?
– Коли елемент не виходить навіть після сотень спроб, спочатку розбираємось в техніці його виконання, можемо щось змінити, підлаштуватися під партнера. А стосовно мотивації, я нагадую спортсменам про їхню мету і для чого вони прийшли в зал. Адже ніхто не заставляв їх тут бути — двері завжди відкриті і для входу, і для виходу. Важливо, щоб вони пам’ятали, що лише через наполегливість і віру в себе вони досягнуть результату.
– Яку головну життєву пораду дала тобі тренери, яку ти тепер передаєш своїм учням?
– Головна порада, яку дала мені моя тренерка, була проста, але дуже важлива: роби все щиро і до кінця — і тоді результат прийде сам. Цю ж пораду я передаю своїм учням: працюй наполегливо, вір у себе і будь відповідальним за свій прогрес, і тоді кожне тренування набуде сенсу.
– Якби ти могла створити “ідеального акробата”, якими трьома якостями (фізичними чи ментальними) він мав би володіти обов’язково?
– Я б обов’язково хотіла, щоб він був сильним і витривалим, уважним до техніки та дисциплінованим, і щоб міг долати страх і не здавався. Акробатика часто вимагає виходити за межі комфорту, і без внутрішньої сили та віри в себе прогресу не буде.
– Твій ідеал чоловіка?
– Мій ідеал — це мій чоловік. Той, хто вміє бути чоловіком у вчинках, а не в словах.
– Розкажи як ти познайомилася з майбутнім чоловіком.
– Дмитро також спортсмен, баскетболіст. Навчався як і я на тренера в Полтавському педагогічному університеті. Але працює не за своєю спеціальністю. Він мене знайшов в соціальній мережі Інстаграм. Так і познайомились. Домовились про зустріч з ним на 24 лютого 2022 року, не самий вдалий день вийшов, але ми все ж таки зустрілись з ним і з того дня разом.
– Найкраща риса твого характеру і найгірша.
– Моя найкраща риса — цілеспрямованість. Коли ставлю перед собою мету, роблю все, щоб досягти її найшвидшим і ефективним шляхом. Моя найгірша риса — це інколи невміння повністю контролювати емоції. Через свою прямолінійність я можу сказати зайве й ненавмисно образити близьких, навіть коли не хочу цього. Але водночас це і про щирість — я не вмію бути фальшивою.
– У яких людських та чисто жіночих слабкостях ти не можеш відмовити собі?
– Серед людських слабкостей я інколи не можу відмовити собі в маленьких радощах — смачній їжі, гарній атмосфері або приємному спілкуванні з друзями. А серед чисто жіночих — це, мабуть, шопінг та догляд за собою: люблю одягати красиве, експериментувати з образами та потішати себе маленькими “хотілками”, бо це додає мені настрою й впевненості.
– Що тобі подобається більше – отримувати подарунки чи самій комусь дарити? Який з подарунків був найнеочікуванішим у твоєму житті?
– Мені подобається більше дарувати. Сам процес пошуку подарунків, коли приходить ідея подарунку, процес створення та пакування. Якийсь час я займалась їстівними букетами. Мені дуже подобалось збирати в букет цукерки, фрукти, ковбаски, будь-що і створювати з цього гарний подарунок. Нещодавно в мене було день народження і один з подарунків мені запамʼятався. Це був квест від моїх учнів. Я прийшла на тренування, а мене зустріли з музикою та влаштували мені квест, потрібно було виконувати завдання (зі своїми учнями я присідала, танцювала, співала, вчила навіть скоромовки) та отримувала шматочки пазлу який потім складала фото нашої команди. Це був дуже приємний подарунок, який запамʼятається на довго.
– Тренер це нелегка праця. Як ти розслаблюєшся, чим знімаєш втому?
– Після тренувань завжди іду пити смачну каву, це моя маленька традиція, так я заспокоюсь і переключаюсь. Також люблю їздити на машині під улюблену музичку, в цьому є якийсь особистий кайф, який знімає втому.
– Чим любиш займатися у вільний час? Чи є якесь хобі?
– Конкретного хобі в мене немає, вони змінюються від обставин в житті. Раніше ходила на тхеквондо для себе, робила їстівні букети. Зараз люблю знімати і монтувати різні відео, після тренувань любимо робити різні балансуючі вправи та знімати на відео. Також розвиваю свій Інстаграм, сторінки “акро” та ДЮСШ №4. Люблю створювати дизайни грамот та медалей, намагаюсь кожного разу зробити щось нове та незвичайне, щоб дітей не нагороджували, як у моєму дитинстві, всіх однаковими грамотами. Ще люблю організовувати різні спортивні свята. З останніх новорічна казка. Також роблю “страшні старти” на Хелловін, влітку організовую активний відпочинок з пробіжкою на котлован.
– Що для тебе означає жіноче щастя? Чи можеш сказати що ти щаслива?
– Для мене жіноче щастя — це бути в гармонії з собою: займатись улюбленою справою, відчувати підтримку близьких і мати можливість жити так, як хочеш, а не як “треба”. Чи щаслива я? Так. Не ідеально, але по-справжньому — бо я на своєму місці, поруч зі своїми людьми і зі справою, яку люблю.
Розмовляв Віктор Куленко.
