ЗАВОЙКО ЛЮДМИЛА: “МІЛІЦІЯ ХАПАЛА ЛЮДЕЙ З ЖОВТО-БЛАКИТНИМИ ПРАПОРАМИ АБО В ОДЯЗІ ТАКОГО КОЛЬОРУ І ВИТЯГУВАЛА ЗА МЕЖІ СТАДІОНУ” (відео)
Людмила Завойко була єдиною представницею Дніпродзержинська (нині Кам`янське) на першому міжнародному фестивалі сучасної української пісні “Червона рута” у 1989 році. Про те, як вона стала свідком появи на даху міськкому партії у Чернівцях жовто-блакитного прапора, про розгін міліцією гумовими палицями людей, одягнених у колір майбутнього прапора України та чому її вразив комп`ютерний клас в сільській школі, розповіла Людмила Завойко.
Окрім задоволення можна було ще отримувати й гроші
“Мої батьки познайомилися на комсомольському будівництві Каховської ГЕС, – розповідає Людмила. – А вже наступного року після мого народження вони поїхали будувати Дніпродзержинську гідроелектростанцію та так і залишилися там жити. Я навчалася на Дніпробуді у СШ № 33. Співала у шкільному хорі, пробувала себе у танцювальному та драматичному гуртках. На якомусь шкільному вечорі у сьомому класі я вирішила заспівати пісню. Великий актовий зал з гарною акустикою, луною розносилися слова. Зараз розумію, що співала гарно, дзвінким чистим голосом. Хлопцям сподобалося, вони мені робили компліменти. А коли був набір у вокально-інструментальний ансамбль у Будинку вчителя, зрозуміла, що це моє. Завдяки нашому керівнику Леву Петровичу Друлю у мене повністю розкрився співочий талант. Він увесь час повторював, що мені треба вчитися у музичному училищі. Просив батьків, щоб вони відпустили мене після восьмого класу до музучилища. Я навіть ходила на прослуховування. Але все спиралося на те, що там були лише духовий факультет та диригентсько-хоровий, про який мама говорила: “Баян на плечі – і пішла”. От якби був вокальний, то я б показала свій характер, і батьки не стали б мені на заваді”.
Людмила Завойко праворуч. 15 січня 1974.
Але Люду тягнуло до активного пісенного життя. У Будинку вчителя, переважно, були репетиції, і дуже рідко, концерти у школах. “Якось мені запропонував Володя Зайцев, з яким ми перетиналися на різних фестивалях, ходити до них у клуб в Романково, – розповідає Людмила. – Треба було співати на танцях. Мало того, крім задоволення можна було отримувати й гроші. Так я почала співати у вокально-інструментальному ансамблі “Горизонт”.
Після закінчення школи постало питання, де продовжувати навчання далі. “Тоді ще музика брала гору, – каже співрозмовниця. – Але батьки сказали, що співати я можу завжди, а професія має бути серйозною. І я вступила до торгового технікуму. Потім за направленням працювала у міськпромторгу, закінчила Донецький інститут. Починала з продавця універмагу “Райдуга”, працювала старшим економістом планового відділу понад 20 років”.
Я все життя співаю
Де б Людмила не працювала, хоч би що робила, а співати вона не припиняла. Виступала на різноманітних оглядах, конкурсах, фестивалях. Але головний її успіх прийшов до неї у 1989 році. “В кінці липня мені зателефонували з обкому профспілки торгівлі та попросили взяти участь в одному конкурсі, в якому будуть виконуватися лише українські пісні, – згадує Л.Завойко. – Погодившись, я поцікавилася, а які саме пісні мають бути – народні чи популярні сучасні. “Гадки не маю, але три пісні треба заспівати”, – почула у відповідь. Дзвінок був у середу, а в суботу вже розпочинався конкурс”.
Наталія Носач і Людмила Завойко
Отримавши вказівки підійти в дніпропетровському універмазі “Славутич” до баяніста, Людмила подумала, що якщо акомпануватиме баяніст, то це народні пісні, і під них, відповідно, треба підбирати костюм. “У палаці культури металургів мені дали картату плахту, оксамитовий жупанчик вишневого кольору, сині чобітки, а на голову начепила стрічку, – розповідає Людмила. – Вдома перед дзеркалом заспівала кілька українських пісень. Зупинилася на пісні Івасюка “Відлуння”. Вирішила заспівати “Ой, у вишневому садочку”. А про всяк випадок підготувала ще й “На долині дощ іде”.
Приїхавши до Дніпропетровська, у парку Чкалова Людмила побачила величезний транспарант із написом “Перший міжнародний фестиваль української сучасної пісні та музики “Червона рута”… Але подітися вже не було куди. “Налаштувалася, зняла стрічку, вийшла і заспівала а-капела “Ой, у вишневому садочку”, – каже Людмила. – Один із членів журі одразу прибіг за лаштунки і каже: “О, боже, який у вас незвичайний тембр голосу”.
Заключного дня конкурсу, Людмила дізналася, що її прізвище значиться серед переможців. “Я була дуже здивована, коли оголосили, що Гран-прі не дали нікому, перше місце присудили композитору та співакові з Кривого Рогу Володимиру Грицишину, а друге місце дали мені і ще одному хлопцю з Дніпропетровського музичного училища”, – каже Людмила Завойко.
На фестивалі мали успіх пісні протесту
Приємною несподіванкою для Людмили стала звістка, що вона як один із переможців від Дніпропетровської області їде у вересні 1989 року до Чернівців на міжнародний конкурс “Червона рута” пам`яті Володимира Івасюка. “Я поїхала разом із музичним гуртом з Дніпропетровського університету, тріо “Калина” та Володимиром Грицишиним, – згадує з ностальгічними нотками в голосі Людмила Завойко. – Поселили нас у гуртожитку Чернівецького університету. Тому, що всі готелі були віддані іноземцям та віп-персонам. Сам конкурс проходив у парку культури та відпочинку. Членами ради журі були Назарій Яремчук, Тарас Петриненко та інші відомі люди.
Людмила Завойко. 1989.
Мене здивували пісні на фестивалі. Якщо в нас вдома ми співали лірику, то там більше пісні мали характер протестів, які мали великий успіх. Наприклад, коли у пісні звучали слова про те, що “відібрали мову”, то глядачі схоплювалися та розмахували вогниками запальничок. Для мене це було шок. Я тоді була абсолютно далека від політики, як і усі жителі нашого регіону. Я не очікувала такого. Думала приїхали, поспівали, потусувалися і роз’їхалися. Але не тут було. Вдома у нас застій був цілковитий, а там уже був сплеск та виплеск. А коли Віктор Морозов заспівав пісню, в якій йшлося про екологічну трагедію, що сталася в Чернівцях (про невідому хворобу, коли одночасно в місті облисіли понад 90 дітей, замовчували тоді. Зараз це захворювання офіційно називається хімічною екзогенною інтоксикацією), у мене аж мурашки по шкірі поповзли”.
Відео https://www.youtube.com/watch?v=XaAgJtDAin0&t=10s
Ще раз Людмила перетнулася з Морозовим на вечорі пам’яті Івасюка у церкві. “Пісні пам’яті про Івасюка співали під гітару прямо в церкві при університеті, – розповідає Людмила. – Церква не могла вмістити всіх бажаючих. Віктору Морозову (одному із засновників та художньому керівнику театру-кабаре “Не журись!”) місця не вистачило і він поставив стільчик поруч біля мене. Ми поспілкувалися так ні про що. Віктор уже тоді у своїх музично-театралізованих виставах висміював комуністичну владу, які сприяли піднесенню національної свідомості в Україні напередодні незалежності. Наскільки я знаю, Морозов 5 жовтня того ж року вперше виконав публічно зі сцени Львівської філармонії заборонений національний гімн “Ще не вмерла Україна”.
“Вже відчувалося, що будуть якісь зміни”
Конкурс продовжувався, але нікого із Дніпропетровської делегації не запрошували виступати. “А нам дуже хотілося співати, – каже Людмила. – Потім пояснили, що несподівано для всіх приїхало дуже багато конкурсантів, і що журі фізично не може всіх прослухати. Тому від кожного регіону братимуть лише тих, хто посів перше місце. Зрештою організатори фестивалю знайшли вихід. Запропонували поїхати з виступами районами Чернівецької області. Побували ми у Глибоцькому районі. Там було не таке життя, як у нас на сході України. Люди жили багатше. Мене дуже здивувало і вразило, що вони вже тоді в школі мали комп’ютерний клас.
Повернулися ми до Чернівців, коли проходив гала-концерт. Незвично було бачити людей, які просто ходили містом, одягнених в українські національні костюми. Там вперше я побачила справжні міліційні гумові палиці, якими втихомирювали протестуючих людей. На вході на стадіон обшукували, бо були вибухи. Про це не писали у пресі. Вранці перед гала-концертом я побачила, що на будівлі міськкому партії замість червоного радянського прапора на вітрі тремтить жовто-блакитне полотнище. Був такий скандал! Дівчат, що ходили в синіх спідничках та жовтих кофтинках, хапала міліція і кудись відвозила. На стадіоні люди поводилися розкуто, співали пісні протесту. Вже відчувалося, що будуть якісь зміни”.
Телебачення СРСР знімало цей гала-концерт. І Людмила потрапила до об’єктиву, де її у гарному костюмі показали крупним планом. Сиділа вона, виявляється, на трибуні із родиною Володимира Івасюка. “Місця на трибунах були вже практично зайняті, – розповідає Завойко. – Але я, вся така видна 33-річна дівчина, відсунула міліціонера, що стояв на вході стадіону, і жестом запросила всю нашу Дніпропетровську делегацію. Ми пішли і сіли на маленькій трибунці, яка призначалася для рідних та найближчих людей Івасюка, які сиділи вище за нас”.
Відео https://www.youtube.com/watch?v=JWV6bgH8F3E
Гала-концерт показували по телебаченню вночі, щоб не всі могли бачити те, що відбувається. “Міліція хапала людей з жовто-блакитними прапорами або в одязі такого ж кольору і витягувала за межі стадіону. Посеред футбольного поля люди в українських костюмах почали водити хоровод. Спочатку до них нікого не підпускали. Але міліцейський кордон не в силах був стримати тіснивших, і натовп прорвавши його, кинувся на поле. Потім нам пояснювали, що це був націоналістичний шабаш”.
Вдома Людмила, звітуючи на профспілкових зборах про поїздку, розповідала про те, що у Чернівцях мало не повстання відбувалося. “Кажу, що за рік-два до нас це теж прийде, – згадує вона. – Але ніхто всерйоз цього не сприймав, у людей в очах була така нудьга, такий застій. Мене ніхто тоді не почув. Або може бути просто вони нічого не зрозуміли”.
“Так у нас розпочинався шоу-бізнес…”
Фестиваль пам’яті Івасюка має проводитись у нього на батьківщині, у Чернівцях. Але всі наступні фестивалі проводилися будь-де, тільки не там. “На другий відбірковий фестиваль 1991 року я підготувалася. Написала свою пісню на вірші Ліни Костенко (моєї улюбленої поетеси), яка називається “Батьківщина” і співала її а-капела, – згадує Людмила. – Коли її заспівала у Палаці шинників, зал стоячи аплодував мені і кричав “Браво!”. Мені сказали, що я їду на гала-концерт. Я приїжджаю на нього і не знаходжу свого прізвища у списках. Стало прикро. Підійшла до журі та кажу, я Завойко, але чомусь мене немає у списках конкурсантів. Відповідають, ми пам’ятаємо вас, ви повинні співати на гала-концерті. Ідіть до режисера. А режисер такий маленький чоловік. Я підійшла, поклала руку йому на шию і кажу: “Я не зрозуміла, друже, журі сказало, що я маю співати на гала-концерті”. Відповідає: “Я не можу тебе поставити. Мене тиснуть з усіх боків. Тут має виступати донька голови колгоспу”. “Мене не хвилює, це, друже”, – відповідаю. – Я і без тебе вийду”. Він погодився випустити мене. Я бачила квадратні здивовані очі звукорежисера, адже я з ним проби не проходила. Як йому включитися він не зрозумів, так побачив мене вперше. Мене оголошують, а в його списку такого прізвища немає… Пізніше я дізналася від своєї подруги, що всі призи були розподілені ще задовго до конкурсу. Там несподіванок бути не повинно. Я вперше зіткнулася із комерціалізацією конкурсів. Так у нас розпочинався шоу-бізнес…”
