“ЗОЛОТА” СПОРТИВНА СІМ`Я ВИШНИЦЬКИХ
Заслужений тренер України з плавання Галина Василівна Вишницька і майстер спорту з класичної боротьби Іван Олексійович Вишницький 25 квітня відзначили золотий ювілей спільного подружнього життя.
З ювілярами, сім’єю Вишницьких мені довелося зустрітися напередодні від’їзду Івана Олексійовича в Казахстан. “Завтра (27 квітня) я і мій учитель Лев Рудольфович Єжевський відлітаємо до екс-президента Казахстану Нурсултана Абішевича Назарбаєва. Він нас особисто запросив до себе в гості, – каже І.О.Вишницький. – При зустрічі я нагадаю, що Нурсултан єдина людина, яка перемогла мене в сутичці через 17 секунд. Ми тоді були зовсім молоді люди. Проводили спільні тренування. Я займався вільною боротьбою і звик в сутичку вступати з розпростертими руками, хапаючи за ноги. Хотів його протягнути. А він “класик” і хитро пірнувши під мене, провів прийом “кнут”, і я несподівано опинився на килимі…”
ВІН – БОРЕЦЬ
Дитинство Івана Вишницького, як і тисяч інших хлопчаків післявоєнного часу (Іван народився 6 квітня 1941 року), які втратили батьків на фронті, було складним. “Я вдячний людині, яка долучила мене до спорту, яка зробила з хуліганистого хлопця справжнього чоловіка. Невідомо де б я опинився, якщо б не спорт”, – розповідає І.Вишницький. А познайомився з боротьбою Іван завдяки патріарху цього виду спорту в Кам’янському, тренеру Льву Рудольфовичу Єжевському. З тих пір 15-річний хлопчина “захворів” спортом. Три рази в тиждень Іван приходив на тренування, освоюючи мистецтво боротьби до знемоги. Він був фізично сильним, пропорційно розвиненим борцем. На килимі працював серйозно, терпляче, як і в житті. Іван Вишницький захищав честь спортивного товариства “Труд” і був збірником України по “Авангарду”. Вісім разів ставав призером ЦР СТ “Труд” не тільки з греко-римської боротьби, а й самбо, вільної боротьби, боксу, штанги, метання молота.
Незважаючи на велику кількість медалей, жетонів, дипломів і грамот, І.О.Вишницький вважає своєю найціннішою нагородою значок “Майстер спорту СРСР”. “У 1963 році в Дніпродзержинську не так вже й багато було володарів цього звання. Знаєте як я радів, коли отримував значок і посвдчення при заповнених вщерть трибунах стадіону “Перемога”!, – розповідає з блиском в блакитних очах ювіляр.
Після завершення активних виступів у спорті, І.Вишницький з 1978 р перейшов на тренерську роботу, за час якої в спортивних клубах “Промінь” і “Прометей”, а також в ПТУ № 26 підготував чимало борців. Найталановитішим з учнів він вважає Едуарда Єрьоменка, якого виховував до четвертого класу. Єрьоменко був призером чемпіонатів СРСР, світу і Європи з кіокушин карте, дзюдо, самбо, заснував український хортинг. І нині учень І.О.Вишницького вже сам є Заслуженим тренером України з кіокушин карате.
ВОНА – ПЛАВЧИХА
Галина Василівна Прокоф’єва народилася 13 березня 1946 року в Псковській глибинці. У школі улюбленим предметом була фізкультура. Тому всі вчителі радили після закінчення школи вступати в фізкультурний інститут. “Я так і зробила, вступивши в 1964 році в Ленінградський інститут імені Лесгафта на спортивне відділення, – згадує Галина Василівна. – Спочатку боялася, все-таки викладали професори, а я ж була проста селянська дівчина. Але з часом звикла. Стала активно брати участь в художній самодіяльності. Любила співати. Мені пропонували перевестись на педагогічний факультет. Але я спорту не змінила. Після закінчення інституту до нас з Дніпродзержинська приїхав директор ДЮСШ “Прометей” Олександр Митрофанович Ступак, набирати тренерів для занять з плавання. У той час завершувалося будівництво 50-метрового басейну “Прометей”. Разом з ним в Дніпродзержинськ поїхали троє випускників, серед них була і я”. Правда двоє довго не затрималися. А Галина вийшла заміж, та так і залишилася в Дніпродзержинську.
“Івушка (так ласкаво вона називає Івана, – прим. автора) підкорив моє серце відразу, як тільки ми вперше зустрілися в коридорі профкому ПХЗ”, – згадує Заслужений тренер України з плавання Галина Василівна Вишницька.
“Я працював у піонерському таборі імені Віті Коробкова. Але мене в той день (23 серпня 1968 року) викликала до себе голова профкому Марія Матвіївна Заварюхіна, – посміхаючись розповідає І.Вишницький. – Підходжу до її кабінету, а там сидять дві дівчини. Галина мені відразу сподобалася. Між нами будьто би проскочила іскра. Як то кажуть, любов з першого погляду. Познайомилися, і в той же вечір я прийшов до них в кімнату № 29 гуртожитку на вулиці Долматова, 19. Приніс дві пляшки шампанского. Наступного дня поїхав на змагання з важкої атлетики в Дубно. Повернувшись, через кілька днів знову поїхав, але в Ногінськ. Я як майстер спорту СРСР, член збірної Центральної Ради тоді дуже часто їздив по країні”.
Молоді люди довіряли один одному. Про те, що хтось із них може змінити навіть і не думали. “У нас були, так і залишилися на все життя, хороші відносини. Іван дуже добра, поступлива людина. З ним відчувала себе як за кам’яною стіною. Я до всього іншого в родині завжди була відомою. Мені імпонувало, що він ніколи не вказував якою косметикою мені користуватися, у що одягатися. До весілля ми в основному проводили час на Дніпрі, каталися на санках або на ковзанці”, – пояснює Галина Василівна.
СІМЕЙНІ СПОГАДИ
25 квітня 1969 року Іван і Галина розписалися в Будинку щастя. Весілля відзначили в Палаці Горького. А в 2006 році вони повінчалися в церкві. “На весіллі у нас гуляли десь чоловік тридцять п’ять. Я запросив всіх тренерів ДЮСШ “Прометей” і друзів-спортсменів. З боку Галини приїхали її мама і дві сестри. Музичний супровід безкоштовно організував мій товариш, саксофоніст. Ми тоді танцювали, співали народні пісні, “Підмосковні вечори”, “Черемшину”. Дарували нам найпростіші, але необхідні побутові речі”, – згадує Іван Олексійович.