Він підкорював крижані хвилі Фінської затоки в саморобному гідрокостюмі, доїжджав свою першу зарубіжну велодистанцію без сідла та служив у спортроті ППО пліч-о-пліч зі світовим рекордсменом Рудольфом Поварніциним. Тренер відділення триатлону Кам’янської ДЮСШ №5 Юрій Макогонов у грудні 1990 року як делегат від Дніпропетровської області брав участь у заснованні Національного олімпійського комітету Украины. Юрій Володимирович став справжнім першопрохідцем триатлону у Кам’янському, пройшовши шлях від зародження дисципліни в дефіцитні 90-ті до створення сучасної дитячої секції та виступу на Чемпіонаті світу в Роттердамі. В ексклюзивному інтерв’ю він розповів про екстремальні старти, виховання характеру в сучасної малечі, «четвертий вид триатлону» та великі спортивні мрії для рідного міста.
— Юрію Володимировичу, розпочнімо з витоків вашого життєвого шляху. Яким було ваше дитинство? — Я народився 14 лютого 1963 року в місті Верхівцеве. Коли мне виповнилося всього два роки, батьки розлучилися. Мама працювала у три зміни на металургійному заводі в Дніпродзержинську, тому до шести років — поки вона не отримала власне житло — я виховувався у бабусі з дідусем у селі Широке, що неподалік Верхівцевого. Мабуть, саме там і були закладені перші цеглинки моєї майбутньої спортивної витривалості та любові до фізичних навантажень. Добре пам’ятаю, як у п’ятирічному віці я допомагав дідусеві Василю випасати громадську худобу, коли раз на місяць підходила наша черга. Ми вставали задовго до світанку, брали приготовані бабусою сніданок та обід і вели свою корову на тирло — місце, куди всі селяни зводили стадо на п’яту годину ранку. Потім, аж до шостої вечора, ми з дідусем безперервно рухалися балками. Перепочинку було зовсім мало — лише на перекуси. Коли поодинокі корови забрідали на колгоспні лани, мені доводилося стрімголов бігти і завертати їх назад до стада. Мабуть, ці щоденні багатогодинні селянські переходи й стали моїми першими серйозними тренуваннями на витривалість.
— Де саме ви навчалися і які предмети чи захоплення сформували вас у ті роки? — Коли мені виповнилося шість років, мама нарешті отримала житло, і ми переїхали до Дніпродзержинська. Перші пів року відвідував дитячий садок, де мене активно «перевчали» розмовляти російською мовою, адже в селі Широкому всі спілкувалися виключно українською. У 1970 році я пішов до першого класу школи №30, яка на той час розташовувалася на Черемушках. Це був рік 100-річчя з дня народження Леніна, і я добре пам’ятаю, з якою шаленою помпою все відзначалося. Нас урочисто приймали в жовтенята, постійно водили до «червоного куточка» до бюста вождя, де поважні жінки розповідали нам про Ілліча та Жовтневу революцію.
Навчатися мені було легко і цікаво, оскільки читати я вмів ще до школи. Одразу став постійним відвідувачем шкільної та юнацької бібліотек. Мабуть, працівниці помітили мою пристрасть до літератури й іноді пропонували мені справжні скарби «з-під прилавка». Тоді полиці були завалені сухою пропагандою про досягнення соціалістичного ладу, трудові перемоги та керівну роль компартії. А дівчата-бібліотекарі давали мені дефіцитні пригодницькі романи, які на загальні полиці просто не потрапляли: Фенімора Купера, Жюля Верна, а також наукову фантастику Олександра Бєляєва та Івана Єфремова. Була лише одна умова — книгу давали на дуже короткий термін. Щоб усе встигнути, я таємно читав уночі з ліхтариком, за що не раз отримував прочухана від матусі.
У п’ятому класі в нашій програмі з’явився новий предмет — «Історія», яка миттєво стала моєю улюбленою дисципліною на все життя. До нас у школу тоді прийшла молода вчителька, молдованка за національністю. Вона щойно закінчила інститут, відпрацьовувала розподіл і іноді смішно плутала слова. Побачивши моє захоплення, вона потайки дала мені прочитати книгу Миколи Куна «Легенди і міфи Древньої Греції». Розповіді про античних героїв та їхні подвиги мене просто вразили. Цієї дефіцитної книги тоді неможливо було знайти навіть у книгарнях. Вже наступного року вчителька повернулася додому, але та щира любов до історії, яку вона в мені розпалила, залишилася зі мною назавжди.
— Юрію Володимировичу, а хто ж прищепив вам “вірус” спорту? — Усе почалося з раннього дитинства, з тих самих багатогодинних прогулянок із дідусем Василем та перших екстремальних спроб приборкати його дорослий велосипед. Зросту, щоб крутити педалі крізь раму, мені ще не вистачало, тому я закочував ровер на пагорб, ставав на одну педаль і стрімголов летів униз. Одного разу на високій швидкості я не вписався в поворот, вилетів у рівчак і вщент роздер одяг, подряпавши спину та ноги. Найгірше — я зігнув педаль, за що потім добряче отримав «на горіхи» від дідуся за техніку, і від бабусі — за пошматоване вбрання. Коли переїхав до Дніпродзержинська, спорт для мене розпочався з рухливих ігор. Наш будинок стоїть трохи нижче Димитровського ринку, за магазином «Черемушки». Там був великий майданчик, де ми з хлопцями улітку грали у футбол, піонербол та волейбол, а взимку — у хокей.
А от у секцію плавання мене привів один прикрий випадок. Тоді мостового переходу на Лівий берег ще не було, і ми з мамою відпочивали на пляжі біля річкового порту. Берег там крутий, глибина починалася майже відразу, а плавати я не вмів. Я стояв по пояс у воді, коли хлопчаки, які грали поруч у квача, випадково штовхнули мене на глибину. Я сильно налякався, наковтався води, але з допомогою тих же хлопців вибрався на сушу. Саме в ту мить я твердо вирішив навчитися плавати. У жовтні 1972 року, коли мені було дев’ять років, мама вперше привела мене до крихітного басейну «Дельфін» на дві доріжки по 12,5 метрів, де я й зробив свої перші офіційні кроки у спорті.
— Середина 1970-х років у Радянському Союзі — це епоха розквіту різних дитячих турнірів на кшталт «Шкіряного м’яча», «Золотої шайби», «Стартів надій». Як проходили ваші спортивні шкільні роки? — Дійсно, тоді масовий спорт був на піку популярності. На кожне велике свято — чи то 1 або 9 травня, чи 7 листопада — у місті проводилися масштабні забіги та легкоатлетичні естафети, де кожен навчальний заклад та кожне підприємство зобов’язані були виставляти свої команди. Крім того, всередині кожної школи проводилася власна Спартакіада з різних видів спорту. Під час закриття такої шкільної спартакіади навесні 1975 року я несподівано для багатьох виграв забіг на 500 метров серед учнів 5–8 класів, фінішувавши з результатом 1 хвилина 43 секунди. З того моменту і до самого випуску мене почали постійно залучати до шкільної збірної в загальноміських естафетах. А оскільки я вже непогано бігав та мав другий розряд із плавання, участь у змаганнях з багатоборства ГТО також стала для мене регулярною.
Проте саме в цей час мій перший тренер з плавання разом із родиною переїхав до іншого міста. З новим наставником стосунки, на жаль, не склалися, і я залишив секцію. Майже три роки — з 6 по 8 клас — я шукав себе у різних дисциплінах: пробував сили у веслуванні, боксі, легкій атлетиці, але в жодній секції так і не затримався. Перевагу віддавав класичним дворовим іграм — улітку ми до темряви грали у футбол, а взимку — у хокей. До речі, у складі шкільної команди я навіть брав участь у відомому хокейному турнірі «Золота шайба».
— Після закінчення восьми класів перед кожним підлітком в ті часи поставав вибір — продовжувати навчання у школі чи обирати інший шлях. Яке рішення прийняли ви? — Закінчивши 8 клас, я вирішив продовжити навчання. Мій вибір впав на Дніпродзержинський металургійний технікум, і це не було пов’язано з бажанням здобути якусь конкретну металургійну спеціальність. Головна причина — там приділяли величезну увагу фізичному вихованню та укомплектуванню сильних спортивних команд, зокрема з плавання. Адміністрація закладу під керівництвом директора С. М. Лясоти надавала студентам унікальну можливість безкоштовно тренуватися в басейні. Так я знову повернувся до плавання.
Зі збірною технікуму тоді працював досвідчений та авторитетний тренер Павло Васильович Єрьоменко, який виховав не одне покоління відомих майстрів. Завдяки наполегливості мені вдалося закріпитися в основному складі його спортивної групи. До слова, у цієї же групі паралельно тренувався і майбутній чемпіон світу з плавання, а нинішній директор ДЮСШ №5, де я зараз працюю, Дмитро Краєвський. Звісно, зірок із неба я не хватав — через трирічну перерву у тренуваннях мені вдалося виконати лише норматив першого дорослого розряду. Саме тоді я твердо вирішив обрати спорт своєю майбутньою професією.
— Спорт — це не лише тренування, а й екіпірування. Багато атлетів вашого покоління з особливим теплом згадують своє перше спортивне взуття, наприклад, фірмові кеди. А чи пам’ятаєте ви, в чому робили свої перші кроки у спорті? — Кеди у пам’яті не відклалися, а ось перші професійні окуляри для плавання я запам’ятав на все життя. Вони з’явилися у мене приблизно після року занять. На той час я вже тренувався у басейні спорткомплексу «Прометей». Окуляри коштували шалених на той час грошей — цілих 3 рублі! Для порівняння, дорослий абонемент на два місяці регулярного відвідування басейну обходився у 4 рублі 80 копійок. Ба більше, їх неможливо було просто так купити в крамниці — як і більшість якісних речей в СРСР, вони були жорстким дефіцитом. Ми здавали гроші наперед, тренер замовляв їх через своїх знайомих колег у Києві, і ми майже місяць із нетерпінням чекали на цей аксесуар, який сьогодні здається абсолютно звичним навіть для початківців.
— Юрію, а коли ви дізналися про триатлон? — Під час вступу на кафедру плавання до Дніпропетровського інституту фізкультури я складав крос на 3 км. Мій результат помітили й запропонували спробувати сучасне п’ятиборство. На мою думку, для чоловіка немає цікавішого виду спорту. Він поєднав непоєднуване: плавання, крос, конкур (кінний спорт із 15 перешкодами), фехтування та швидкісну стрільбу з пістолета. Тут мені став у нагоді досвід багатоборства ГТО. Поєднувати ці види було важко психологічно: стрільба вимагає флегматичного спокою, а фехтування — вибухової реакції сангвініка. Кінний спорт ускладнювався тим, що коні за жеребкуванням завжди були чужими, і до кожної тварини з її унікальним характером доводилося шукати підхід прямо на змаганнях. Найважче мені давалася стрільба — через емоції результати на турнірах були гіршими, ніж на тренуваннях. Попри це, за два роки я використав норматив КМС та увійшов до збірної області. Моя кар’єра в п’ятиборстві могла розвиватися й далі, але прочитана наприкінці другого курсу стаття в газеті «Советский спорт» про новий для СРСР вид спорту назавжди змінила мій спортивний шлях, ставши початком нової історії у триатлоні.
— Де ви проходили військову службу? — Після першого курсу інституту я потрапив під масовий призов студентів. Через вторгнення СРСР до Афганістану багатьох моїх одногрупників відправили на війну, з якої повернулися не всі. Мені поталанило. Як члена збірної області з сучасного п’ятиборства, мене направили до «спортивної роти» в Дніпрі, на базі Управління дивізії військ ППО. Для мене майже нічого не змінилося — я продовжував тренуватися двічі на день, лише сумував за заняттями в інституті. Інколи ми проводили фізпідготовку для солдатів та офіцерів. Нам дозволяли ходити у спортивній формі, тому за межами КПП ми почувалися цивільними. Атмосфера нагадувала спортивні збори, жодної «дідівщини» не було. Навпаки, новобранцями часто ставали чемпіони Європи та світу, які були взірцем для старших службовців. Наприклад, певний час із нами служив Рудольф Поварніцин — якраз після того, як встановив світовий рекорд у стрибках у висоту (2.40 м).
— Чи був випадок в армії, коли ваша спортивна підготовка реально врятувала ситуацію або допомогла заслужити авторитет серед товаришів? — Так, у 1984 році. На змаганнях із кросу в Донецьку я зламав ногу. Після зняття гіпсу мене відправили у війська «на реабілітацію» — якраз коли підрозділ ППО готувався до важливих стрільб на полігоні в Казахстані. Такі перевірки боєздатності проходили раз на п’ять років, і від них залежала кар’єра всього командирського складу. На озброєнні частини стояв зенітно-ракетний комплекс С-75. Для отримання «заліку» вимагалося виконати три умови: вразити ціль, перезарядити пускову установку за жорстким нормативом і скласти теорію. З першим і третім пунктами проблем не було, а от із другим — повна катастрофа. Для перезарядки стартовому екіпажу треба було пробігти 500 метрів за машиною з ракетою, вручну зняти фіксатори, підняти задню частину ракети на спеціальній «гойдалці», розвернути стрілу і за допомогою ланцюгової передачі плавно, без жодного удару чи ривка (найменший стук — це пошкодження ракети і «незалік»), перевести її на пускову. В частині з цим бігом та ювелірною точністю була проблема: бійці або не вкладалися в час, або добігали без сил і робили помилки. Коли командування дізналося, що до них потрапив спортсмен, мене швидко включили до стартового розрахунку та оформили допуски до теорії. Хоча після травми я ще не повністю відновився, саме моя витривалість і спортивна підготовка допомогли закрити цю діру в обороні, успішно пройти перевірку та здобути велику повагу товаришів і командування.
— А де і ким ви працювали після навчання у виші? — Моєю першою роботою стала посада вчителя фізичного виховання. Ще під час практики на останньому курсі інституту фізкультури звільнилося місце, і адміністрація школи запросила мене допрацювати до кінця навчального року, а потім оформила офіційне обов’язкове розподілення. Директор обіцяв відпускати мене на літні змагання з триатлону, тому це був ідеальний варіант. У 1989 році мене включили до основного складу першої збірної команди України з триатлону. Збори почали забирати купу часу, поєднувати їх зі школою стало неможливо. Тоді я прийняв запрошення проректора інституту фізкультури й перейшов на посаду заступника голови спортивного клубу «Олімп». Це була робота у вирі подій, адже наші студенти виступали за різні збірні. На початку 90-х через розвал економіки голова клубу пішов у бізнес, і на конференції мене обрали головою спортклубу «Олімп». Настали складні часи випробувань. Саме тоді, у грудні 1990 року, відбулася знакова для мене подія, як делегат від Дніпропетровської області я взяв участь у Генеральній Асамблеї в Києві, де було засновано Національний олімпійський комітет України та обрано його першого голову — Валерія Борзова.
— Ви ж першопроходець триатлону у Кам`янському. З чого все починалося? — Триатлон — молодий вид спорту. Він зародився у вересні 1974 року в Сан-Дієго (США), а у 2000 році дебютував на Олімпійських іграх. Перші змагання в СРСР пройшли в естонському Тарту, зібравши близько 200 учасників, серед яких був і я, фінішувавши 17-м. У 1990 році, працюючи в СК «Олімп» інституту фізкультури, я вперше провів змагання з триатлону в Дніпрі за олімпійською програмою (1500 м плавання, 40 км вело, 10 км біг). Стартували 36 учасників із Дніпра та Жовтих Вод. Тоді ж почався мій тренерський досвід, і на базі СК «Олімп» ми створили секцію триатлону. Попри дефіцит 90-х, мені як голові клубу вдалося закупити шосейні велосипеди для тренувань. Уже у 1992 році збірна Дніпропетровської області виступила на першому чемпіонаті України в Тернополі. Проте згодом через економічну депресію фінансування спорту припинилося, і СК «Олімп» закрили. Не маючи змоги оплачувати житло в Дніпрі, я з родиною повернувся до Кам’янського.
— Як виживали у складні 90-ті роки після закриття спортклубу і як поверталися у великий спорт? — У Кам’янському в ті часи було не краще, але ми мали дах над головою. Про триатлон довелося забути — треба було годувати родину, адже ми з дружиною Тетяною виховували двох дітей, Юлію та Євгена. Почав із торгівлі на ринку, а згодом організував сімейну справу. Викупив покинутий склад, відремонтував і відкрив магазин «Школярик», який працює й досі. Коли повернулася фінансова стабільність, я відновив тренування. Рівень триатлону в Україні тоді вже значно зріс, розвинувся аматорський рух. У 2016 році за підсумками шести національних стартів я очолив Всеукраїнський рейтинг серед аматорів. Це лідерство дало мені право виступити на Чемпіонаті світу в Роттердамі. Це була незабутня гонка. Понад тисяча професіоналів та аматорів (найстаршому було 83 роки) долали олімпійську дистанцію. У підсумку я фінішував 32-м.
— Враховуючи ваш закордонний досвід, чи намагалися ви змінити ситуацію з велоінфраструктурою у рідному Кам’янському? — Так, повернувшись, я намагався порушити це питання перед мерією. Як активний велосипедист, я часто стикався з небезпекою на дорогах. Одного разу водій «Жигулів» зачепив дзеркалом моє кермо, через що я впав на асфальт, а він навіть не зупинився. Виховання водіїв — це справа десятиліть, тому єдиний вихід — розділити потоки і створити безпечні умови. У нашому місті є ідеальна можливість для цього. Під час будівництва мостового переходу на Лівобережжя заклали центральну смугу для швидкісного трамвая. Цей проєкт так і не реалізували, і смуга залишилася порожньою. Я письмово пропонував мерії обладнати там велодоріжки — від 4-го мікрорайону Лівобережжя аж до вулиці Колеусівської. Це дозволило б тисячам людей безпечно їздити зі спальних масивів до центру. На жаль, мої звернення залишилися без відповідей, але після закінчення війни до цього питання необхідно обов’язково повернутися.
— Що надихнуло вас знову повернутися до тренерської роботи з дітьми і з якими труднощами ви зіткнулися на початку створення секції в Кам’янському? — Після участі в міжнародних стартах виникло бажання розвивати триатлон удома. У 2018 році я на добровільних засадах зробив перший набір дітей та зареєстрував міську федерацію. Одразу постали проблеми: де безпечно проводити велотренування та як працювати взимку без бази. Щоб убезпечити дітей від автошляхів, я вирішив розвивати кросовий триатлон на гірських велосипедах. Тренування переніс на закриті локації: лівобережну трасу біля магазину «Сонячний» та в Самишину балку. Старші вихованці (14–16 років) добиралися туди самі, а от молодших (10–12 років) випускати на дороги забороняли ПДР. Я знайшов вихід: збирав малечу по місту, завантажував велосипеди в мікроавтобус, віз на тренування, а потім розвозив по домівках. Згодом зварив спеціальний причіп-платформу, тож перевозити техніку стало значно комфортніше. Проте зимове питання лишалося відкритим. Без велостанків повноцінний процес був неможливим — ми обмежувалися плаванням у басейні «МіКомп» та бігом на напівзруйнованому «Прометеї». Лише у 2020 році «МіКомп» виділив нам кімнатку, де я за власні кошти встановив шість куплених велостанків. Згодом нам посміхнулася фортуна. У місті відкрилася ДЮСШ №5, і її директор Дмитро Краєвський відкрив у закладі відділення триатлону. Завдяки підтримці спортшколи та міського управління молоді і спорту ми нарешті отримали повноцінне приміщення під велобазу та змогу взимку тренуватися в легкоатлетичному манежі. Безперервний річний цикл дав плоди — з’явилися перші чемпіони та призери спочатку обласного, а потім і національного рівня.
— Хто з ваших вихованців сьогодні є вашою найбільшою гордістю, не за медалями, а за характером? — Однозначно когось виділити не можу, адже кожна дитина в моїй групі — це вже сформований характер. Сама відмова від легкого життя на користь триатлону, який у Книзі рекордів Гіннеса визнано найвиснажливішим видом спорту, викликає велику повагу. На першому ж пробному тренуванні я чесно попереджаю дітей, що буде важко, боляче та доведеться падати, тому кожен із них робить свій вибір абсолютно свідомо.
— З якого віку найкраще віддавати дитину в триатлон і які якості ви шукаєте в майбутніх чемпіонах? — Базовим і технічно найскладнішим у триатлоні є плавання, тому підготовку ми починаємо саме з нього. Гнучкість та рухливість суглобів набагато легше розвинути в дитячому віці, тож із 7–9 років хлопчики та дівчата тренуються в басейні над загальною підготовкою з додаванням бігових вправ. З 9 років ми починаємо опановувати велосипед, поступово ускладнюючи маршрути до нашої улюбленої локації — Самишиної балки. Інший шлях у триатлон — прихід спортсменів із багаторічною плавальною кар’єрою. Коли в плаванні результати перестають рости, триатлон дає підліткам шанс використати свою базу, паралельно підтягнувши біг та велосипед. Є безліч прикладів, коли плавці всього за 1–2 роки ставали першокласними триатлетами та досягали великих успіхів.
— А за що ви любите триатлон? — Триатлон — циклічний вид спорту, де вирішальним показником є витривалість, тому досягти результату тут може майже кожен бажаючий завдяки наполегливості, регулярності та тайм-менеджменту. Але найбільше як тренер я ціную те, що триатлон стає для дітей способом життя. Наші вихованці, поїхавши на навчання за кордон, знаходять там триатлонне ком’юніті й продовжують тренуватися і виступати. Крім того, триатлон не обмежений віковими рамками. Часто в нього приходять успішні дорослі люди з різною метою: кинути собі виклик на дистанції Ironman, покращити форму чи знайти нових друзів. Майже всі після першого фінішу визнають, що триатлон повністю змінює стиль життя. Замість звичайного пляжного відпочинку люди починають обирати спортивні збори та змагання, подорожуючи світом за локаціями серій Ironman або XTERRA.
— Триатлон включає плавання, вело та біг. Який із цих етапів зазвичай є «каменем спотикання» для новачків? — Однозначно відповіді немає. Діти опановують дисципліни поступово — від плавання до бігу та велосипеда, тому до перших стартів підходять уже з базовими навичками. У групі майже кожен має свій улюблений вид, де він лідирує. Це створює комфортну психологічну атмосферу: вихованці постійно тягнуться один за одним у різних дисциплінах, тож у нас немає абсолютних лідерів чи аутсайдерів. Якщо ж говорити про справжній «камінь спотикання» для новачків без досвіду, то це транзитна зона, яку справедливо називають четвертим видом триатлону. Спортсмени проходять її двічі за гонку. Хоча триатлон — це спорт на витривалість, де рахунок іде на години, саме втрачені в транзитці секунди часто вирішують долю призових місць. До того ж більшість штрафів атлети отримують саме через порушення правил у цій зоні. Тому на тренуваннях ми обов’язково окремо відпрацьовуємо правильне й швидке її проходження.
— А якщо говорити про дорослих аматорів, які приходять у спорт уже сформованими особистостями, які труднощі найчастіше виникають у них? — Дорослі початківці — це зазвичай амбітні, успішні в бізнесі люди з високою мотивацією, які відразу ставлять собі планку пройти повний Ironman (3,8 км плавання, 180 км вело та 42,2 км бігу). Якщо в юності вони не займалися плаванням, саме цей етап викликає найбільше побоювань. Біг і велосипед знайомі нам із дитинства, а от опанувати техніку плавання в дорослому віці значно складніше. Без правильної техніки виникає затиснутість і зайві витрати енергії, що на дистанції в майже 4 км веде до фіаско. Другим каменем спотикання для дорослих є невміння правильно розрахувати зусилля. Цей досвід напрацьовується роками — від суперспринту й олімпійки до Ironman. Мені доводиться докладати багато зусиль, щоб переконати таких спортсменів: до триатлону треба підходити як до бізнесу — робити маленькі кроки, закладати базу та нарощувати обсяги поступово. Найкращий результат приходить тоді, коли ти отримуєш задоволення від самого процесу підготовки, а не просто гонишся за цифрами.
— Можливо, у вас є власні авторські методики навчання дітей? — На жаль, у нинішніх умовах на перший план виходить просто можливість організувати безперервний тренувальний процес. На регулярність занять негативно впливає ціла низка факторів: відсутність велоруху в місті, безсонні ночі через повітряні тривоги та відключення світла взимку, коли неможливо провести повноцінну бігову роботу в темряві. Додається й фінансове навантаження — через брак муніципальних басейнів кожне тренування на воді коштує від 100 до 150 грн. Я вже не кажу про якісну спортивну медицину чи відновлення після навантажень. Головний принцип триатлону — регулярність, і наразі підтримувати її вкрай складно. Моя найбільша надія — на зміни після закінчення війни. Сподіваюся, тоді ми нарешті отримаємо умови для повноцінного тестування нових методик у підготовці юних чемпіонів.
— Як змінився тренувальний процес після початку повномасштабного вторгнення? — Тренуватися стало значно важче через відсутність світла й тепла на базах в осінньо-зимовий період, повітряні тривоги та складну логістику. Для прикладу, остання поїздка на Чемпіонат України в Ковель тривала 31 годину в один бік замість звичних 14 — з евакуацією з потяга в поле та збиванням «шахедів» просто над коліями. Попри все, мы пристосовуємося до реалій та створюємо гнучкий графік, щоб мінімізувати втрати часу через ворожі атаки.
— Сучасні діти ростуть із гаджетами. Як ви мотивуєте їх проміняти телефон на дві години важкої роботи в басейні чи на трасі? — Це справді глобальна проблема сучасного покоління. Бували випадки, коли батьки приводили до мене дітей із єдиною метою — бодай за допомогою спорту відірвати їх від екранів. Проте після перших же занять діти самі забувають про телефони. Шалений адреналін, отриманий під час активної роботи, тримає їх ще довго: дорогою назад у мікроавтобусі вони емоційно обговорюють усе, що сталося на тренуванні, повністю перемикаючись на живе спілкування.
— Ви зазначали, що поріг входу в триатлон високий через вартість спорядження. Чи мають змогу талановиті діти з небагатих родин займатися цим спортом у вашій школі? — Це одне з найболючіших питань. Рішення займатися триатлоном зазвичай приймається на сімейній раді після ретельного зважування фінансових можливостей. Найбільша стаття витрат — це професійний велосипед для змагань, ціна якого в рази вища за звичайний. До нього потрібні шолом, спеціальна велоформа та постійні розхідники: камери, покришки й технічне обслуговування. Також необхідне якісне бігове взуття для захисту суглобів від травм. Щодо плавання, окрім плати за басейн, батькам доводиться купувати чимало інвентарю: окуляри, ласти, лопатки, колобашки та дощечки. Крім того, коли дитина вже готова до стартів, виникає ще одна велика стаття витрат — поїздки на змагання, які також повністю лягають на плечі батьків, адже ні спортшкола, ні місто фінансово в цьому не допомагають.
— Як виглядає сніданок триатлоніста перед великим стартом? — Усе просто: на старт не можна виходити з важким шлунком. Для коротких дистанцій (спринт чи олімпійка), де фінішують за 1–2 години, ідеальним сніданком є порція вівсяної каші — вона швидко засвоюється і дає потрібну енергію. Якщо ж попереду «половинка» або повний Ironman, де гонка триває від 4 до 8, а іноді й до 15 годин, однієї вівсянки не вистачить. Жодних внутрішніх запасів організму на такий час не стане, тому доводиться харчуватися прямо під час руху. Тут на допомогу приходять продукти спортивного харчування: енергетичні гелі, ізотонічні напої та батончики. Проте набагато важливішим за передстартовий сніданок є правильне збалансоване харчування протягом усього тривалого періоду підготовки до змагань.
— Пригадайте свій найбільш екстремальний старт. — Кожен старт запам’ятовується епізодами, але декілька гонок закарбувалися в пам’яті як випробування. Під час мого першого виїзду за кордон у болгарському Несебрі у 1989 році сталася прикра поломка. Власного велосипеда я тоді не мав і орендував на велобазі сільгоспінституту раму замалого розміру. Щоб хоч якось налаштувати посадку під свій зріст, закріпив підсидільний штир на самому кінчику. За п’ять кілометрів до фінішу велоетапу колесо потрапило у вибоїну, і сідло просто випало. Довелося доїжджати решту дистанції стоячи на педалях, але навіть так я фінішував п’ятим.
Ще запам’ятався старт у Москві 18 серпня 1991 року – Кубок Кремля. Це були з помпою організовані міжнародні змагання, де приймали участь триатлети з Європи – поляки, угорці, болгари, італійці. Змаганням передував двотижневий тренувальний збір. Ми жили в Крилатському, в олімпійському містечку, де під час Олімпіади-80 розміщувались гребці-академісти. І ми дуже раділи ліжкам, які були 2 метри 20 сантиметрів в довжину (на відміну від стандартних готельних ліжок по 170-180 см), бо після виснажливих велотренувань на олімпійській велотрасі з безліччю підйомів і віражів ноги просто гуділи і було дуже приємно розтягнутись на весь зріст. Триатлон тоді був на підйомі, – ми тоді стартували по 2-3 рази на місяць. Тому, коли з’являлись «вікна» між стартами ми намагались чимшвидше повернутись додому. Сама гонка пройшла досить буденно, я закінчив гонку посередньо, в другому десятку – 16 чи 18. Заздалегідь взявши квитки на літак до Дніпра і відразу після гонки на велосипеді попрямував у Внуково. Під час перельоту виявилося, що над Дніпром грозовий фронт і літак перенаправили в аеропорт Запоріжжя. Після отримання багажу (вже була 10 вечора), нам запропонували заночувати в готелі при аеропорту, а зранку автобусом відправлять до Дніпра. Прикинувши, що мені до дому менше 100 км (я з сім’єю мешкав на жилмасиві Перемога-6 – самому південному району Дніпра, найближчому до Запоріжжя), менше 4 годин і я буду дома. Сів на велосипед і вже приблизно о другій ночі я обійняв дружину і доньку Юлю. Зранку дружина почала мене будити з питанням. що там коїться у Москві. Я ніяк не міг второпати, що ж там дійсно такого могло статись, що мені не дають виспатись після виснажливої подорожі. І був дуже здивований, що в центрі Москви танки. Адже напередодні, проїхавши через все місто нічого такого я не бачив. А потім з’ясувалось, що в Москві стався переворот.
Іншим екстремальним досвідом став всесоюзний турнір в Естонії у Таллінні у 1990 році. За стартом спостерігали партійні бонзи, тому організатори побоялися скасовувати заплив, попри те, що температура води у Фінській затоці за ніч впала до тринадцяти градусів тепла. Радянські саморобні гідрокостюми воду не тримали взагалі. Після півторакілометрового запливу я так замерз, що не мав сил самостійно вибратися на бон, і нас підхоплювали під руки й витягали рятувальники. У транзитній зоні закляклі пальці навідріз відмовлялися розстебнути блискавку, а під час велоетапу замерзлими руками заледве вдавалося витискати гальма на крутих віражах.
Також у вересні 2017 року я вийшов на старт Кубка України в Буковелі на напівзалізній дистанції. О шостій ранку на термометрі було два градуси морозу. Плавальний етап в озері Молодості пройшов у густому тумані при тринадцяти градусах на воді. Справжнє випробування почалося на дев’яностокілометровому велоетапі, адже сонце взагалі не пробивалося крізь тридцятиметрові сосни, температура піднялася лише до нуля, а я їхав у повністю мокрому після води трисьюті. На спусках комп’ютер показував швидкість вісімдесят кілометрів за годину, а пальці настільки здерев’яніли від холоду, що я ледь міг гальмувати перед розворотами. На біговому етапі навкруги озера сонце нарешті почало нещадно припікати, тож довелося перебігати від одного столика з водою до іншого. У свої п’ятдесят чотири роки я фінішував четвертим в абсолютному заліку, випередивши багатьох професіоналів. Усі атлети одностайно визнають, що ця карпатська траса є найскладнішою в Європі.
— Триатлон забирає величезну кількість часу. Як ваша родина ставилася до цього, коли ви активно виступали? Чи пішли діти вашим шляхом і чи є вдома культ спорту? — Мені поталанило, моя спортивна кар’єра плавно перейшла в тренерську, і на всіх етапах я відчував повну підтримку та розуміння родини. Проте дружина Тетяна не спортсменка, та й діти моїм шляхом не пішли, обравши освіту та кар’єру. Хоча в дитинстві вони показували серйозні спортивні результати: донька Юлія займалася художньою гімнастикою, була у збірній області та кандидатом до збірної України, а син Євген займався велоспортом і ставав чемпіоном та призером обласних змагань. Згодом донька здобула вищу юридичну та економічну освіту в КНУ ім. Шевченка та КНЕУ ім. Гетьмана, після чого працювала юрисконсультом у великому вітчизняному агрохолдингу. Син закінчив київську Політехніку та наразі працює в IT-сфері в міжнародній компанії.
До речі, 12-річна внучка Софійка являється чемпіонкою Кіпру з бальних танців.
А семирічний Лев поки що не визначився де йому комфортніше. Грає у футбол, займається боротьбою і в спортивній гімнастиці має непогані результати.
— Коли ви не на велосипеді і не в басейні — який ви? — Спорт настільки щільно заповнив моє життя, що він і є моїм життям — я намагаюся не втрачати можливості щодня тренуватися на трасах чи відкритій воді разом із дітьми. Але у вільні хвилини із задоволенням читаю книжки та працюю в саду. Маю ділянку в Курилівці, де росте понад 30 фруктових дерев — буде чим зайнятися на пенсії. Зі звичайною риболовлею не склалося, а от підводне полювання з рушницею до війни дуже любив. Мав улюблені місця на Орелі та Дніпрі, звідки зранку майже завжди повертався із сомиками чи судаками. Проте під час війни про це хобі довелося забути.
— Чи є у вас хобі, про яке ваші вихованці навіть не здогадуються? — Мабуть є таке захоплення, яке тривало до війни. Під час відпусток я разом із друзями з дніпровського дайв-клубу літав до Єгипту на Червоне море. Ми орендували спеціальну яхту і два тижні подорожували найкращими дайв-сайтами: рифами та затонулими кораблями. Дахаб, Блакитна лагуна, судно «Тістлегорм» — це мої найкращі спогади. Червоне море вважаю найкрасивішим витвором природи: на глибині ти наче ширяєш у синій безодні космосу, а біля поверхні спостерігаєш за неймовірними коралами та яскравими рибками. Загалом я маю 65 занурень на глибину від 30 до 60 метров, більшість із яких — саме там. Але мої учні про це хобі досі не знають.
— Яка ваша головна спортивна мрія сьогодні? — Їх декілька. 1. Створити в Кам’янському сучасні європейські велодоріжки, щоб діти та дорослі могли вільно пересуватися містом без страху перед агресивним автомобільним трафіком. 2. Отримати для триатлетів комплекс в одній локації та пішій доступності. Він має включати доступний басейн, стадіон із сучасним покриттям, зимовий легкоатлетичний манеж, а також обладнану велобазу з майстернею та велосипедами для дітей. 3. Щоб на рівні всієї держави фінансування спорту йшло не за залишковим принципом. Мрію, щоб вибір дитиною секції залежав лише від її бажання, а не від фінансової спроможності батьків купувати спорядження та оплачувати поїздки на змагання.
