Він вирос у родині спадкових металургів, працював ковалем ручного кування на «Дніпровагонмаші», а перші м’язи загартовував у підвальних “качалках” 90-х із саморобними штангами. Сьогодні Олександр Наконечний — володар чорного пояса (3-й дан) з кіокушин-кан карате, відомий у Кам’янському тренер та атлет із бездоганною фізичною формою. Його тіло прикрашають символічні татуювання, а головний життєвий девіз — “Здолай себе” — став лозунгом його школи, яка восени святкуватиме своє 20-річчя. В ексклюзивному інтерв’ю “Пильному погляду” сенсей щиро розповів про перші поразки на татамі, пам’ять про наставника-Героя, тренування з власною донькою та кулінарну медитацію без супів. А ще — про дитячі значки з “Черемшини”, якими дорожить понад усе, зйомки боїв з тінню біля єгипетських пірамід, мрію про іспит на четвертий дан у Японії та про те, чому він ніколи не зможе жити без щоденного шуму спортзалу та вигуків “Ос!”.
– Олександре, розкажи про свою родину, хто твої батьки?
– Мої батьки – металурги. Тато, Микола Іванович, спочатку працював електриком в мартені №2 (він мене маленького водив туди), мама, Олена Вікторівна в доменному цеху (на шлакопереробці. І сестра Валентина, яка старша за мене не 4 роки, і тітка теж там працюють). Дід, Віктор Кузьмич Грищенко (батько моєї мами), якому скоро буде 91 рік теж потомственний металург, народився на Полтавщині. Він працював майстров у доменному цеху. Свого часу він, мої бабуся, мама і тітка три роки жили і будували металургійний завод у іранському місті Ісфахан. А тато з Вінничини.
– Як проходило твоє дитинство, шкільні роки?
– Я народився і ріс на вулиці Таманській (біля Ждановського цвинтаря) в Романково. Навчався по 9 клас у СШ № 28. Був твердим хорошистом. Школу закінчив без жодної трійки. Дуже любив історію стародавнього світу. З 5 класу як полюбив Давній Єгипет, так це почуття не покидає мене і зараз. Ще подобалася біологія. Учителька Тетяна Федорівна, яка вела у нас цей предмет, дужа наполягала, щоб я після закінчення школи у 2001 році поступив в медичний інститут. Але я лікарем так і не став. Закінчив ПТУ № 22 (зараз ВПТУ) за фахом “обробка металу тиском”. На третьому курсі проходження практики, я вже був офіційно влаштований працювати на “Дніпровагонмаш” ковалем ручної ковки в ковальський цех. Закінчив заочно наш університет по цій же спеціальності (обробка металу тиском). По його закінченню поступив у фізкультурний коледж.
– Коли ти став займатися спортом?
– В школі я спочатку займався дзюдо (у нас же було як, яка спортивна секція працювала там всі і займалися). Молодий тренер Микола Петрович Жадан вів секцію. Тоді на початку 90-х були важкі часви. Грошей на ДМК майже не платили, навіть заплатити за абонемент на заняття в секції було проблематично. За кімоно я взагалі мовчу. Зараз я думаю, чому я не можу викинути ні один комплект старих кімоно. В шаві цілий їх склад. У мене рука не піднімається. Я провожу паралелі, що у дитинстві дуже хотілося мати кімоно не тільки мені. А у основної маси моїх однолітків у кого воно було, у кого не було. Тому я не можу його викинути на смітник. Після дзюдо я займався футболом у Рибченка Олександра Валентиновича.
– Чому серед усіх бойових мистецтв ти обрали саме кіокушин карате?
– Я вже був першокурсником в училищі, коли мій двоюрідний брат Руслан (менший на два роки) сказав, що в школі є секція карате і запропонував піти туда. Але на перше тренування я не потрапив, так як захворів. Брат пішов без мене. Я пішов тільки на друге заняття.
– Хто був твоїм першим наставником?
– Андрій Вікторович Папаїка. У мене 16-річного на той час вже була якась базова підготовка. Дома були гантелі, висів мішок набитий піском. Я займався для себе. Андрій Вікторович взяв нас під своє крило. Ми почали їздити на змагання. У тренера на той час вже була сильна команда в Аулах. Мені було на кого рівнятися. У декого вже були жовті і зелені пояса, що для мене було просто космосом. Коли я виходив на поєдинки з кимось із них, то мене виносили в одну “калітку”. Так продовжувалось перші два роки. Але мене це не спиняло, я йшов і йшов вперед. Коли екзамен приймав у нас Едуард Анатолійович Єрьоменко, він відзначив моє уміння битися, що надихнуло працювати ще більше. А потім волею долі директорка СШ № 28 Любов Андріївна Школяр (з якою у мене були вибудовані дуже хороші робочі відносини) перейшла на роботу в СШ № 23. Коли я вже працював на “Вагонмаші”, мій тренер запропонував взяти керівництво групою в тій ж школі, на що я відрозу дав згоду. Було дуже важко, робота по змінам. Коли співпадало, що я на роботі і в цей час портібно проводити заняття, тго мене заміняв Руслан. І пішло, і поїхало. Ми привели спільними зусиллями спортзал. Школа стала таким собі фундаментом підготолвки збірників кіокушин каратистів. Восени 2026 року буде 20-річчя, як я працюю тренером там.
– Який найголовніший життєвий урок тобі дав тренер, який ти пам’ятаєш досі?
– Андрій Вікторович Папаїка підкупив мене дружнім відношенням. Раніше я думав, що тренер це людина якось відсторонена від учнів. А він зламав цей стереотип таким чино, що я навіть був у нього на весіллі свідком. Симбіоз дружніх, теплих відношень з правильно вибудованою субординацією і дисципліною допомагають мені зараз з моїми учнями не бути такою собі “Марією Іванівною”.
– Ти виріс на бойовиках із відеосалонів. Хто був твоїм головним кумиром?
– Я захополювався харизмою і постановкою трюків Джекі Чанга. У моїх батьків до цих пір зберігаються відеокасети з його фільмами. Вони вже не потрібні нікому, але зберігаються. І ще запам’яталася мабуть знаменита франшиза фільму “Термінатор”. На той час Арнольд Шварценеггер зіграв для мене, та й у житті багатьох підлітків величезну роль.
– Судячи з твоїх дитячих фотознімків ти був зовсім худеньким хлопцем, а став потужним качком і взірцем для багатьох. Як відбувся цей злам і скільки років праці за цим стоїть?
– Який хлопець не хотів тоді обрости мускуламии. На вагонці (“Дніпровагонмаш”) зі мною працював Олег Віткалов, який відіграв у моєму житті чималу роль. У підвальному приміщенні 14-поверхівки на 10 мікрорайоні була його “качалка”, куда Олег запросиа мене. У залі для бодібілдингу, оформленого у стилі 90-х років, на стінах висліли плакати з культуристами, стояв касетний магнітофон, висів боксерський мішок з деревяною колодою всередині. Ми самостійно точили на токарних станках грифи, блини для штанг. Ось там у мене були закладені перші ази культуризму. Спочатку Олег мене навчав, по картинкам з журналів, які хлопці перкладали з іноземних мов. А пізніше, з приходм інтернета і гаджетів та отриманої фізкультурної освіти вже я його навчав. Нажаль Олег загинув на війні.
– Де саме після основної тренерської роботи ти качаєш мускулатуру? Нам звичніше бачити каратистів на татамі, але ти багато часу проводиш з важким залізом. Скільки саме? Які зараз твої антропометричні параметри?
— Багато років я займався у в залі “Fit Baza». А наприкінці травня цього року на місці колишнього “Балу” відкрився новий клуб — “KUB”. Мене запросили туди просто подивитися. І так збіглося, що водночас туди ж мене покликала команда старших чоловіків і жінок, з якими я тренувався раніше. Тож тепер я займаюся там. Тренування триває приблизно дві години, займаюся виключно вранці і лише в будні. Щодо параметрів: мій зріст — 188 см, робоча вага — близько 92 кг, а об’єм біцепса на правій руці — 41 см.
– Коли ти виходиш на пляж у такій неймовірній формі, чи відчуваєш на собі постійні погляди оточуючих? Чи підходять дівчата знайомитися або сфотографуватися разом?
– Звичайно дівчата з цікавістю дивляться на кубики на животі і на біцепси, але частіше з питаннями де тренуюся, яку дієту витримую і т.п., звертаються хлопчаки.
– Які офіційні титули, спортивні звання ти маєш на сьогодні? Пакм’ятаєш свою першу нагороду?
– У мене чорний пояс третій дан. У перші роки тренувань і виступів мені війти в чмсло призерів було дуже важко через високу конкуренцію. Свою першу нагороду (срібну медаль) я отримав на турнірі “Еверест”.
– Скільки вихованців зараз тренується під твоїм крилом у Кам’янському?
– Спочатку у мене були 2-3 учні. Зараз я веду заняття в ліцеях № 13 і 23, а це більше сотні спортсменів. Коли я вже планував звільнятися з вагонки, мені запропонували вести групу в СШ № 13, де там працювала фізруком Ірина Данилян, яка вийшла заміж і переїжджала у Дніпропетровськ. Я тоді жив на ліобережжі (10 мкрн) і згодився, тому що школи № 23 і № 13 знаходилися недалеко одна від одної. І я не прогадав. Збірники і зараз тренуються в цих школах. А з директоркою Людмилою Сергіївною Єфремовою ми знайшли відразу спільну мову. Я ж тоді починав не з нуля, у мене вже за плечима були 9 років тренерської роботи. Зараз у мене тренуються чемпіони Європи, дуже багато чемпіонів і призерів України. З етичних міркувань не називатиму їхніх прізвищ. Через два тижні наша команда їде на чемпіонат Європи.
– Твій брат Руслан — також відомий тренер з карате. Як вам працюється разом? Чи є між вами прихована професійна конкуренція за статус найкращото тренера в місті, чи у вас абсолютне взаєморозуміння?
– Коли свого часу А. Папаїка перешов на іншу роботу і віддав секцію Руслану, ми підміняли один одного, так як працювали на заводах. Так що за 20 років тренерства конкуренції не було. Була тільки підтримка.
– Яким потрібно бути тренеру у відносинах з учнями – жорстким чи лояльним?
– Щоб тренерська жорсткість не переходила в самодурство. Але і не допускати того рівня панібратства, коли тренера перестають сприймати учні. Тренер повинен бути другом, взірцем. Я колись своїм старшим учням пообіцяв, що ніколи не буду тим пузатим тренером зі свистком, який керує не підіймаючись зі стільця. Тому разом з учнями готуюсь, проводжу 20 поєдинків так 20. 30 так 30. Я не з свистком, а з таймером. І разом з ними проводжу повні тренування. Хоча буває, що вже щось не получається, але я намагаюся.
– Твій сімейний стан — щасливий батько. Твоя дев’ятирічна донечка теж одягла кімоно і тренується. Як це — бути тренером для власної дитини? Чи виходить залишати батьківські почуття за дверима залу?
– Лєра почала займатися карате два роки тому. Я стараюся не виділяти її серед учнів. І вона не користується родинним статусом. Спочатку навіть запитувала як до мене звертатися при інших дітях. Погодилася на слово “сенсей”. Зараз я її забрав на літні канікули до себе. Ходимо разом в тренажерний зал. Вона в дитячій групі, я з дорослими. Разом бігаємо кроси. Не нав’язую робити це через силу. Є бажання, нехай займається. Втратить цікавість – це її особиста справа.
– Якщо подивитися на себе критично, яка твоя найбільш сильна сторона як людини і який твій головний внутрішній недолік, з яким ти борешся?
– Працюючи з людьми я навчився сприймати різні темпераменти людей, знаходити ключики і підходи до них. Системно працювати, не давати собі слабини. Найбільше відвертає від людей-нитиків, які роблять проблеми з нічого. Не знаю, перфекціонізм це погана чи хороша риса, але у мене він явно превалює. Звичка все прибирати, акуратно складати. Наприклад, закінчили тренування, гантелі можна залишити під стінкою, але я їх поставлю рівненько, розвішаю акуратно скакалки, протру робоче місце. Так само і на кухні. Іноді сам себе подумки зупиняю: нікуди воно від тебе не дінеться, все потім встигнеш зробити. Але ні, мені все потрібно зразу і скоріше.
– На твоєму тілі бачу татуювання. Скільки їх всього і що вони означають?
– У мене три тату, які я робив після отримання кожного дана. Спочатку, коли я відкрив свою школу, на спині мені нанесли дракона. А потім в 2015 році, після отримання першого дана, додали сакуру, яка на Сході означає миттєвість часу. Мені по роду своєї специфіки доводиться спілкуватися з японцями. Так от для них це нагадування про те, що людське життя прекрасне, але коротке, і потрібно цінувати кожну мить. А за рахунок заннять спортом можна продовжити свою молодість. Дракон ототожнює силу, мужність, лють. Тату де зображений самурай, який означає відданість своєму ділу, мені зробили коли отримав другий дан. Там ще додано і коропа кої. Східна легенда розповідає про цю наполегливу рибу, яка попри глузування демонів сто років намагалася піднятися на могутній водоспад, і за цю виняткову мужність боги перетворили її на величного дракона. На моєму тату це вже не риба, але ще й не дракон. Це символізація шляху бойового мистецтва. За отримання третього дана я зробив тату-девіз “Здолай себе”. Доречі, цей лозунг став девізом і нашої школи.
– Ти щиро і тепло посміхаєшся, хоча карате асоціюється із залізною суворістю. Який Олександр Наконечний справжній — безкомпромісний сенсей у залі чи м’який та усміхнений у колі друзів?
– Я по знаку Зодіака Телець, а народився у рік Тигра. І характер у мене стовідсотково кошачий. Я можу бути і лагідним, і випускати кігті, а ще наполеглевим та впертим.
– Для багатьох чоловіків найкращий відпочинок — це гараж, автомобілі, полювання чи риболовля. Чи маєш ти подібні класичні захоплення?
– Із задоволенням хотів би проводити час з вудкою на Дніпрі. Але зараз через надмірну загруженість на це не вистачає часу. Хоча ми донькою ще нещодавно рибалили.
– Коли з’являється вільна вечірня година, якому дозвіллю ти віддаси перевагу: перегляду хорошого психологічного трилера, читанню книги чи, можливо, комп’ютерній грі, щоб повністю “вимкнути” мозок?
– Друзі і знайомі знають мою пристрасть до Стародавнього Єгипту, яку, як я отримав ще з п’ятого класу і це почуття не покидає мене і зараз. Передевився у інтернеті всі доступні документальні фільми про цю країну. Навіть їздив знімав відеоролики боїв з тінню на фоні Великих пірамід. Тому іноді знайомі щось новеньке підкидають, або якусь літературу, або посилання на відеофільм в Ютубі. А ще можу переглянути бойові відеоуро́ки. Зараз багато роликів про японський кікбоксинг.
– Люди з такою атлетичною формою зазвичай дуже прискіпливо ставляться до їжі. А чи любиш ти сам готувати?
– Кулінарія – це моя медитація. Люблю смажити м’ясо, готувати гарніри. Перші блюда не їм. А перестав їх споживати коли почав рахувати калорії. Це зараз на гаджеті легко зробити. А раніше потрібно було вираховувати. Зрозуміло , що легко з м’ясом, крупами, а от як калорії в супі порахувати? Тому і кинув споживати супи. З донькою навчилися випікати піцу, печиво. Печемо не тільки для себе, а ще щоб і пригостити друзів.
– Спортсмени часто колекціонують речі, пов’язані з їхньою діяльністю — нашивки, кубки, значки або навіть рідкісні види зброї. Чи збираєш ти щось подібне?
– Раніше колекціонував все що пов’язано з бойовими мистецтвами та київським футбольним клубом “Динамо”: плакати, вимпела, листівки, значки, шалики. До цих пір у моїх батьків знаходиться ця колекція. Та найдорожчими для мене являються три значка – із зображенням ніндзі, карате і у-шу. Я їх купив у кіоску біля колишнього магазину “Черемшина”, коли мені було десь років п’ять. Не продам їх ні за які гроші. Це залишається як пам’ять про дитинство.
– Спортсмени рано чи пізно завершують активну кар’єру. Що ти будеш робити, коли прийде час йти на заслужений відпочинок?
– Продовжувати займатися карате. Я не зможу взагалі жити спокійним, розміреним життям без щоденного шуму спортзалу та вигуків “Ос!”.
– Які цілі ти поставив на найближчий час і про що мрієш взагалі?
– Незабаром ми будемо змагатися на Чемпіонаті Європи, де хочемо посісти якмога більше призових місць. А взагалі хочу побувати в Японії і здати там іспити на четвертий дан. Ще кілька років тому ми готувалися до цієї події, пройшли семінари у японських тренерів. Але завадила війна.
