— Аделіно, розкажи про свою родину.

— У мене велика родина, доля якої тісно пов’язана із захистом країни. Мами не стало, коли мені було всього шістнадцять років. Мій батько — військовослужбовець, він захищає Україну ще з кінця 2014 року. До війни вони з мамою разом працювали у воєнізованій охороні. Зараз, поки тато на фронті, я є тимчасовою опікункою для своїх двох молодших сестер. Мої сестрички, Віка та Женя, також мають певний зв’язок із велоспортом, хоча, можливо, і не на такому професійному краю, як мені, як тренерці, хотілося б.

З мамою та сестрами

— Твоє ім’я звучить дуже незвично. Ти не запитувала батьків, чому вони назвали тебе саме так?

— Моє ім’я справді часто викликає цікавість у людей. Батьки з самого початку не хотіли обирати для мене якесь стандартне, типове ім’я. Це було їхнє спільно виважене рішення.

З батьком та сестрами

— Якою ти пам’ятаєш себе в дитинстві?

— У дитинстві я повністю виправдовувала значення свого імені — була дуже спокійною, поміркованою та слухняною дитиною. До підліткового віку батькам зі мною взагалі було легко. Навчалася я у ліцеях №44 та №25. В останньому знайшла себе, щирих друзів та чудових учителів. Поєднувати великий спорт і навчання було тим ще викликом, адже неможливо показувати однаково ідеальний результат у всьому. Моїми улюбленими предметами, цілком очікувано, були фізкультура та біологія.

— А про яку професію ти мріяла в дитинстві, коли замислювалася про майбутнє?

— Мої мрії змінювалися разом зі мною. У зовсім ранньому дитинстві я хотіла стать співачкою, згодом — лікаркою. А вже коли трохи підросла й почала формуватися як особистість, дуже сильно хотіла служити в поліції.

— Аделіно, а як взагалі у твоєму житті з’явився велосипед? 

— Мій перший велосипед — це легендарний “Салют”. Батьки подарували його, коли мені було приблизно три роки. Звісно, на той час він сприймався просто як дитяча забавка і не мав жодного відношення до професійного велоспорту. До речі, шлях до великого спорту я шукала в різних напрямках: близько пів року займалася тхеквондо, а потім приблизно стільки ж часу присвятила настільному тенісу.

— І все ж доля привела тебе саме до велоспорту. Як ти потрапила у секцію Кам’янської ДЮСШ №4?

— Усе вирішив випадок. На початку вересня 2016 року до нашої школи на урок фізкультури завітав Сергій Григорович Федоренко — тренер, який саме проводив набір дітей до велосекції. Його розповідь мене так зацікавила, що того самого дня я вже прийшла на своє перше офіційне тренування. Саме з цієї випадкової зустрічі й розпочався мій серйозний спортивний шлях.

— Свій перший старт пам’ятаєш? Якими були твої дебютні офіційні змагання?

— Так, це був чемпіонат України, який проходив у Дніпрі. Конкуренція там виявилася просто колосальною. Тоді я вперше на власні очі побачила масштаб таких подій і, чесно кажучи, на той момент психологічно та фізично ще не була повністю готовою до суперництва такого високого рівня.

— Кожна медаль має свій прихований бік — піт, сльози та травми. Пам’ятаєш свою першу нагороду і скільки їх у твоїй колекції зараз?

— Свою першу нагороду я виборола на чемпіонаті області у 2017 році. Навіть на обласному рівні тоді була висока конкуренція, і доводилося викладатися на повну, щоб пробитися до трійки призерів у своїй категорії. Зараз у моїй колекції понад 50 медалей різного ґатунку та рівнів — від міських першостей до чемпіонатів України.

— А яка з цих численних нагород далася найважче і є для тебе найціннішою?

— Найважча нагорода в моєму житті пов’язана зі змаганнями в Білій Церкві. Саме там я довела — насамперед самій собі, — що маю характер і волю. Це був чемпіонат України, і я вперше стартувала в дорослій категорії “жінки”, хоча за віком ще рік мала право виступати серед юніорок.

Програма була виснажливою: першого дня — групові перегони на 120 кілометрів, другого — ще 100 кілометрів. На другий день, десь після двадцятого кілометра, я не витримала темпу й відстала від загального пелетону — було неймовірно важко. А ще за десять кілометрів прямо під час перегонів мене збив автомобіль… Я сильно впала, вся була в синцях і глибоких подряпинах. Ридала від розпачу та болю, але піднялася, знову сіла на велосипед і крізь сльози доїхала до самого фінішу. Це вимагало величезних зусиль. Тоді ми виступали в командному заліку й зрештою вибороли друге місце. Ця срібна медаль для мене дорожча за будь-яке золото.

— Колі ти вперше задумалася про тренерську ниву? Хто підтримав тебе у цьому виборі або, можливо, вплинув на рішення?

— Думки про тренерство з’явилися приблизно в десятому класі. Хоча спочатку я планувала дещо інше: після одинадцятого класу збиралася вступати до університету внутрішніх справ, адже, як я вже казала, мріяла про поліцію. Проте життя внесло свої корективи, пріоритети змінилися, і я зрештою вирішила присвятити себе спорту в ролі наставниці. На той момент поруч зі мною вже був тільки тато. Саме він став моєю опорою, підтримав це рішення та моє гаряче бажання працювати з дітьми.

Тож я почала працювати тренером з 1 вересня 2023 року. Перші два тижні минули в організаційних клопотах: я активно набирала свою першу групу малечі, щоб розпочати з ними повноцінний тренувальний процес.

— А як відбувався твій психологічний перехід від статусу “учениця” до статусу “колега та напарниця” твого наставника Сергія Федоренка?

— Цей перехід від вихованки до колеги був, мабуть, найважчим етапом. Це тонкий момент, коли оточення має переналаштуватися і почати сприймати тебе вже не як дитину, яку ще вчора вони навчали, а як дорослу людину, фахівця, що працює пліч-о-пліч із ними.

З моїм тренером Сергієм Григоровичем у нас завжди були дуже теплі, побудовані на повазі та людяності стосунки. Але перший рік спільної роботи все одно видався притиральним. Ми звикали до нового формату спілкування, іноді палко сперечалися щодо робочих моментів. Проте вже на другий рік усе стало на свої місця. Зараз ми працюємо як єдиний злагоджений механізм, підтримуємо та підстраховуємо один одного.

— Що для тебе у майбутньому стане найвищою точкою професійного успіху: виховати чемпіона України чи повернутися на трасу і самій здобути ще кілька гучних титулів?

— Знаєте, я вважаю, що якоїсь абсолютної, фінальної точки успіху взагалі не існує. Якщо в людини є щире бажання розвиватися і вона щодня робить для цього бодай маленький крок, горизонт завжди розширюватиметься. Свої власні спортивні амбіції я відклала: зараз я вже давно не тренуюся на колишньому професійному рівні. На це банально не вистачає часу, та й пріоритети змінилися — тепер я повністю віддаю себе дітям, їхньому розвитку та тренуванням. Працювати на їхній результат для мене зараз набагато важливіше.

 — Паралельно з тренерською діяльністю ти здобуваєш вищу освіту. Як тобі вдається балансувати між сесіями, роботою та сімейними обов’язками?

— Я вступила до університету ім. Григорія Сковороди в Переяславі у 2022 році та обрала заочну форму навчання, а вже за рік розпочала офіційну тренерську кар’єру. Доводилося крутитися у шаленому ритмі: писати курсові, читати лекції та виконувати завдання в коротких перервах між тренуваннями дітей та домашніми справами. Це важко, але коли любиш те, що робиш, компроміси завжди знаходяться.

Цього року я вже завершую навчання на бакалавраті — наразі активно складаю іспити для допуску до захисту дипломної роботи.

— Велоспорт — технічно складний та екстремальний вид, де садна та «асфальтна хвороба» є буденністю. Як тобі взагалі після серйозних падінь на швидкості вдається долати страх та знову сідати в сідло?

— Дрібних падінь у мене було безліч — з часом до цього звикаєш як до частини робочого процесу. Проте найсерйозніший інцидент стався у Кременчуці. Ми приїхали туди на чемпіонат України й лише прямували з речами до гуртожитку, як я на швидкості впала й зазнала важкого перелому ключиці зі зміщенням.

Мені довелося пережити дві операції: спершу медики встановлювали титанову пластину, а згодом її видаляли. Але, як не дивно, панічного страху перед велосипедом у мене не виникло. У перший же день після зняття гіпсу я вже була на трасі і крутила педалі разом з усіма.

— А тепер ти сама в ролі наставниці. Що відчуваєш, коли твої юні вихованці вперше злітають з велосипедів, і які слова знаходиш, аби заспокоїти малечу та повернути впевненість?

— Коли падають мої діти, мені стає по-справжньому страшно за них. Це особливе почуття відповідальності, яке важко передати словами — за себе так ніколи не хвилюєшся, як за них. У такі моменти я просто сідаю поруч із дитиною. Ми не поспішаємо, детально розбираємо ситуацію, шукаємо правильні слова та компроміси. Моє завдання як тренерки — допомогти їм розібратися у помилці, м’яко переступити через страх і зробити так, щоб вони знову впевнено та з усмішкою сіли у сідло.

— Сучасне покоління дітей важко відірвати від екранів гаджетів. В тебе є свої методи що до цього?

— Якщо чесно, якогось секретного “магічного методу” у мене немає. Оскільки я молода тренерка, я максимально відкрита з дітьми, і вони це відчувають. Між нами панує абсолютна довіра, вихованці часто сприймають мене як близького друга.

Ми завжди шукаємо компроміси й укладаємо чесні дорослі угоди: спочатку ми якісно та сумлінно відпрацьовуємо тренування, а вже потім, у вільний час, залишаються ігри, розмови та телефони. Це працює найкраще.

 — Коли дитина програє важливий заїзд і плаче від розпачу, якою є твоя перша реакція?

— Велоспорт — це неймовірно складний світ, де результати  даються ціною величезних зусиль. Тому я ніколи не сварюся за програш. Навпаки, у такі хвилини я просто обіймаю дитину, даю їй відчути підтримку й те, що я поруч за будь-яких обставин.

— На якій матеріальній базі сьогодні виховуються майбутні чемпіони? Яка ситуація із велосипедами у вашій секції?

— Якщо говорити відверто, мої вихованці тренуються на тому, що є. Велосипедів катастрофічно не вистачає — це стосується і шосейних моделей, і байків для маунтінбайка, і техніки для велокросу. Більшість наявного інвентарю вже морально та фізично застаріла, її стан далекий від ідеального.

Проте, попри ці спартанські умови, ми все одно виходимо на трасу і намагаємося конкурувати на рівних зі школами та містами, які мають потужну спонсорську підтримку і можуть дозволити собі купувати сучасне обладнання.

 — Привертає увагу велике татуювання з драконом на твоїй руці. Що саме символізує цей малюнок особисто для тебе?

— Дракон — це одне з чотирьох моїх татуювань, і, чесно кажучи, якогось сакрального чи філософського сенсу я в нього не вкладала. Я побачила цей ескіз ще в десятому класі. Протягом трьох років дуже хотіла його реалізувати, але довго вагалася. Зрештою, майже у дев’ятнадцять років я наважилася і набила його.

— Велосипед займає левову частку твого часу. А чим захоплюється Аделіна Снітько, коли знімає спортивну форму?

— Велоспорт — це справді мій всесвіт. Проте у вільний час чи на вихідних я дуже люблю просто гуляти містом. А нещодавно відкрила для себе абсолютно нове захоплення — книги. У шкільні роки я терпіти не могла читати, але приблизно пів року тому спробувала знову, і мене неймовірно затягнуло. Зараз у моєму особистому заліку вже понад тридцять прочитаних книг. Найбільше подобаються романтичні історії та якісна фантастика. Остання книга, яку я закрила, — “Вберегти 13”.

— Графік тренера та чинного спортсмена — це постійні роз’їзди, збори, виснажлива робота. Чи залишається за такої зайнятості час на кохання і чи зайняте зараз серце Аделіни?

— Через щільний календар змагань ми справді дуже багато подорожуємо Україною, але при бажанні час на особисте життя знайти можна завжди. На цей момент моє серце абсолютно вільне.

— А які риси характеру повинні бути притаманні обранцю такої дівчини, як ти?

— По перше, обранцю зовсім не обов’язково бути професійним спортсменом. Хоча, звісно, колезі по цеху було б трохи простіше зрозуміти мій специфічний спосіб життя, постійну відсутність удома та графік тренувань. Проте стать і професія не мають значення, головне — щоб це була щира, чесна та надійна людина, на яку я зможу впевнено покластися у будь-який момент свого життя.

— Що особисто для тебе означає поняття “жіноче щастя” і чи почуваєшся ти щасливою прямо зараз?

— Жіноче щастя для мене — це дивовижна здатність залишатися ніжною, тендітною та жіночною навіть у нашому суворому спортивному світі, де панують залізна дисципліна, щоденна фізична праця та постійна боротьба за секунди. І так, попри всі виклики, я почуваюся щасливою.

— Наостанок: яка твоя найбільша, найголовніша мрія?

— Моя найзаповітніша мрія повністю пов’язана з моєю роботою. Я неймовірно хочу, щоб у моїх вихованців на тренуваннях було все найкраще — від сучасного екіпірування до топових велосипедів. Мрію мати можливість дати цим талановитим дітям умови для розвитку, які будуть абсолютно рівними з провідними велоклубами країни. Вони на це точно заслужили.

Розмовляв Віктор Куленко.