Він знає ціну кожному з трьохсот поєдинків на рингу і жодного разу не відчув на собі, що таке повна темрява нокауту. В дитинстві він мріяв спочатку стати трактористом, як батько, потім хотів осідлати залізного коня в секції мотоспорту, але під час навчання в училищі з’явилось нове захоплення – в його руках опинилися боксерські рукавички. Про залізне передчуття перемоги у боях, де судді “тягнули” суперника; зламаний ніс чемпіона світу, як відповідь на кабінетні інтриги, що відібрали олімпійську мрію, а ще про неочікуване знайомство з майбутньою дружиною, виховання спортивної династії, секрети рингу, де швидкість думки важить більше за пудовий кулак та головну мрію – знову обійняти рідних, які виїхали за кордон — майстер спорту міжнародного класу та відомий в Кам’янському тренер Вадим Хамаза розповів в інтерв’ю .

— Вадиме, кажуть, що сила людини — у її корінні. Розкажіть про свою родину: ким були Ваші батьки?

— Мої батьки були справжніми трударями. Тато, Михайло Трохимович, працював трактористом на ДМК. Мама, Надія Семенівна, пройшла непростий професійний шлях: працювала різальником на сталеливарному заводі, пізніше на молокозаводі, а на пенсію пішла вже з “Азоту”. Батьки познайомилися під час навчання в індустріальному технікумі. Щодо спорту, то професійних атлетів у родині не було, але дух боротьби та дисципліни передався нам із братом Віталієм.

— Дитинство — це фундамент особистості. А яким воно було у Вас?

– Спочатку батьки винаймали квартиру на Черемушках, а потім татові запропонували стару квартиру у двоповерхівці біля стадіону “Перемога”. Саме там я пішов на підготовку до 24-ї школи — тієї самої, де сьогодні працюю тренером. Щоправда, повноцінний перший клас я закінчував уже в 19-й школі, бо в 1977 році батько все-таки отримав ордер на двокімнатну квартиру на БАМі.

Знаєте, особливої тяги до підручників я не відчував, хоча перший клас закінчив “четвірочником”. Мені легко давалася математика, але серце належало фізкультурі.

Як і всі тогочасні дітлахи, ми з друзями нескінченно грали у “війнушку”. Пам’ятаю, власноруч змайстрував лук і полював на горобців та ворон — такий собі дитячий азарт. Та справжньою пристрастю був технічний спорт. Ми жили поруч зі стадіоном “Перемога”, і я не пропускав жодного матчу мотоболістів чи заїздів мотокросменів. Ми знали кожну дірку в паркані, аби тільки побачити ці змагання. Я марив тим, що підросту й обов’язково запишуся в секцію мотоспорту.

Але доля розпорядилася інакше — ми переїхали в інший район, і ця мрія залишилася в дитинстві. Взагалі, я рано став дорослим: допомагав батькам по господарству, фактично виняньчив молодшого брата з пелюшок.

— Ким Ви бачили себе, коли навчались в школі?

— Я виховувався у родині, де праця на землі та з технікою була в пошані. Пам’ятаю, як у школі нам дали завдання написати твір на тему “Ким я хочу стати, коли виросту”. Я тоді без вагань написав, що хочу піти батьковим шляхом і стати трактористом. На той момент я ще не мав чіткого бачення майбутнього, але приклад батька-трударя був для мене найголовнішим орієнтиром.

— А як у Вашому житті з’явився бокс?

— Мені було тринадцять. Майже всі однокласники вже ходили “на бокс”. Тренування тоді проходили в ПТУ №25 (як кажуть у народі — у “бурсі”) в Олександра Янченка. Коли ми з Сергієм Матюхою вперше переступили поріг залу і запитали, чи можна тренуватися, Сан Санич просто ствердно кивнув.

Зізнаюся, перше заняття мене дещо розчарувало. Ми ж як гадали: зараз видадуть рукавички — і одразу в бій, боксувати. А натомість нас змусили годинами відпрацьовувати базу — як правильно тримати руки, ставити захист. Це була рутина.

Проте юнацьке розчарування швидко минуло, ми втягнулися в ритм і зрозуміли, без цієї фундації великого боксу не буває. Це і став мій перший урок — дисципліна та терпіння важливіші за емоції.

— Пам’ятаєте, коли вперше вийшли на офіційний ринг та як з’явилася перша справді вагома нагорода?

— Мій дебют відбувся на чемпіонаті міста, який проходив на “Дзержинці”. Довелося боксувати проти свого ж одноклубника, Павла Михайлуся. Як на мене, бій був абсолютно рівним, ми йшли ніздря в ніздрю, але судді все ж віддали перемогу Павлу. Тоді я отримав свою першу грамоту.

А от перша серйозна медаль прийшла пізніше, у 1988 році. Тоді я став срібним призером чемпіонату Центральної ради. Підготовка була виснажливою, тривала кілька місяців. Пам’ятаю, мене навіть поставили на державне харчування — виділяли 4 карбованці 45 копійок на день. На той час це були дуже солідні гроші для молодого спортсмена.

— Чи рахували Ви колись свої грамоти, медалі та кубки? Які з титулів вважаєте найбільш знаковими?

— Чесно зізнаюся, ніколи не вів точного підрахунку. Був період, коли грамотами я просто обклеював стіни у тренерській кімнаті, де працюю і сьогодні. З часом довелося провести “ревізію” — залишив лише найдорожчі серцю нагороди, а два мішки старих грамот просто відправив у макулатуру. Якщо говорити про титули, то я шість разів ставав переможцем Укрради, здобував золото чемпіонату України серед молоді у Дніпрі та серед дорослих у рідному Дніпродзержинську в березні 1997 року. Також був першим на турнірі найсильніших боксерів країни.

Шлях до звань теж був непростим. У 1990 році в Маріуполі, на престижному турнірі Макара Мазая, я дійшов до фіналу у вазі 60 кг. Там зустрівся з Олегом Міщенком із Дніпра. Посівши друге місце, я виконав норматив майстра спорту СРСР, хоча офіційно звання присвоїли лише наступного року. А норматив майстра спорту міжнародного класу я виконував аж чотири рази. Процес постійно затягували, і омріяне посвідчення я отримав лише 30 листопада 1996 року.

— Це було якесь особливе вручення?

— Так, це сталося в дуже урочистій обстановці, коли наше місто приймало чемпіонат України. Того дня я боксував у фіналі проти Володимира Колесникова. Відчувалося, що судді симпатизували супернику і буквально “тягнули” його до перемоги.

Але, знаєте, перед тим боєм у мене було залізобетонне передчуття, що я виграю. Так і сталося. Я переміг, і саме тоді мені вручили посвідчення “міжнародника”.

— У 1997 році Ви підіймались на найвищу сходинку п’єдесталу чемпіонату України. Чи була ця перемога найважчою у Вашій кар’єрі?

— Знаєте, той неймовірний адреналін почав вирувати в крові ще задовго до фінального гонга. Я відчував його кожною клітиною ще перед початком поєдинку. Це ні з чим не зрівнянне піднесення.

Проте, якщо говорити про фізично та психологічно найважчий бій, то я згадаю фінал міжнародного турніру в Таллінні. Там мені протистояв чинний чемпіон світу — досвідчений турецький боксер. Це був наш другий поєдинок, і він став принциповим. Перемігши його, я довів не лише собі, а й усім вболівальникам, зокрема й турецькій делегації, що я сильніший.

— Чи траплялися у Вашій спортивній кар’єрі випадки, які зараз згадуєте з усмішкою?

— О, такого вистачало! Бували випадки, що нагадували справжній детектив. Якось у Луцьку на Спартакіаді УРСР мене намагалися просто “вимкнути” з гри. Перед самим виходом на ринг хтось замкнув мене у туалеті. Чую — ключ у замку повернули й витягли. Кричати було марно, тож довелося діяти радикально, вибив скло, виліз через вікно та оббіг навколо величезного спорткомплексу, щоб встигнути на бій. Вискочив на ринг навіть раніше за суперника. Той поєдинок я відпрацював на повну, але перемогу все одно віддали опоненту. Мабуть, сценарій був написаний заздалегідь.

Були й суто людські моменти. Пам’ятаю, після важкого бою повертався електричкою з Дніпра додому з величезним фінгалом під оком. Й коли на мене поглядали дівчата, я готовий був крізь землю провалитися від сорому.

— А як щодо фізичних випробувань? Кажуть, боксери мають неймовірний больовий поріг.

— Це правда. У 1992 році на турнірі “Золотий пояс” у Румунії я боксував з абсцесом на лівій нозі. Вона розпухла, стала схожою на слонячу, але я провів два поєдинки. Тільки після повернення додому лікарі зробили операцію.

— Ви згадували про “залаштункові ігри”…

— Найболючіший момент був у 1996 році. Я виграв турнір найсильніших у Запоріжжі та мав їхати на олімпійський відбір. Але через “каламутні схеми” замість мене відправили іншого — того, кого було “треба”. Щоб довести свою силу, я невдовзі зустрівся в матчевій зустрічі з першим номером збірної Туреччини, чемпіоном світу, і зламав йому ніс. Потім я вигравав у нього ще раз. Цікаво, що цей турок згодом відкрив свій зал у Стамбулі. Коли ми пізніше приїжджали до Туреччини з командою, я був у нього в гостях — приймали з величезною повагою.

— Пам`ятаю 24 січня 1996 року, легендарний спорткомплекс “Дзержинка”, матч проти олімпійської збірної Туреччини. Я сам був на ньому, тому не з чужих слів знаю, який був неймовірний ажіотаж. А яким Ви запам’ятали той вечір?

— Це було особливе відчуття відповідальності. Місцеві глядачі вперше масово прийшли подивитися на бої з іноземцями, і я просто не мав права на поразку вдома. Мій суперник поводився дуже гонорово — і до бою, і на самому ринзі.

Навіть програвши, він стояв перед камерами з таким зневажливим виразом обличчя, ніби намагався переконати всіх – перемога за ним. Але ринг не обдуриш. Для мене було принципово поставити крапку в цьому поєдинку саме на користь нашої школи боксу.

Прикро було тільки те, що цей турок пізніше на чемпіонаті Європи взяв “бронзу”.

– Чи багато разів Вам доводилося опинятися в нокауті?

— Знаєте, за всю кар’єру я жодного разу не побував у нокауті. Лише одного разу відчув, що таке нокдаун — це сталося в Броварах під час бою з донеччанином Романом Водяницьким.

— Якщо підбити підсумки Вашого аматорського шляху, скільки разів Ви виходили на офіційний ринг?

— Загалом я провів близько трьохсот поєдинків. Статистика доволі солідна. За весь цей час я зазнав невдачі лише у 25 боях. Кожна поразка була уроком, але їх було небагато порівняно з кількістю перемог.

— Коли настав той момент, що Ви вирішили: “Все, це був останній бій”?

— Крапку в кар’єрі я ставив уже як професійний боксер. На профі-рингу я встиг провести п’ять поєдинків. Пам’ятаю, у 2001 році, виступаючи за команду “Лужники”, переміг суперника з Челябінська — тоді мені вручили пояс переможця турніру. А фінальний акорд відбувся у 2004 році в Чернігові. Свій останній бій я провів проти боксера з Молдови, після чого остаточно повісив рукавички на цвях і перейшов до іншого етапу життя.

— Хто з легенд світового боксу був Вашим найскладнішим або найвідомішим візаві?

— Мабуть, найгучніше ім’я в моєму списку суперників — румун Леонард Дорофтей. Це боксер екстракласу: дворазовий бронзовий призер Олімпійських ігор, чемпіон світу та Європи. Ми зійшлися з ним на міжнародному турнірі в Югославії. Боксувати з атлетами такого рівня — це завжди колосальний досвід.

— Як, на Ваш погляд, змінився нинішній бокс в порівнянні з 90-ми роками?

— Бокс став значно швидкіснішим, темп зріс. Але, на мій погляд, він втратив у балансі. Зараз більшість віддає перевагу агресивній атаці, забуваючи про мистецтво захищатися. Боксери пропускають занадто багато зайвих ударів. Ми бачимо непогану техніку нападу, але техніки захисту сьогодні критично бракує.

Раніше бокс був більш інтелектуальним та обережним у плані безпеки бійця, зараз же він став більш прямолінійним.

 — Коли Ви відчули, що готові навчати інших?

— Усе почалося ще у 1988 році. Тоді, за підказкою мого наставника Олександра Янченка, я вступив до Дніпропетровського інституту фізкультури. Саме в той період з’явилося усвідомлене бажання стати тренером. Насправді я почав допомагати Сан Саничу з вихованцями, ще коли сам активно виступав на рингу.

— Що для Вас виявилося складнішим – виходити на ринг самому чи стояти в кутку як тренер і спостерігати за учнем?

— Це абсолютно різні стани. Коли ти боксуєш сам, ти господар ситуації — ти дієш, відчуваєш суперника,  можеш усе змінити в одну мить. А коли на рингу твій учень, ти можеш лише підтримувати його морально. Ти стоїш за канатами, дивишся на кожну його помилку чи успіх, і в цей момент серце просто вискакує з грудей. Це набагато важче психологічно, бо ти вже не можеш вдарити за нього, ти лише переживаєш кожен удар разом із ним.

— Чи здатен тренер розгледіти майбутнього чемпіона вже на першому тренуванні?

— Відверто кажучи — ні. Майже неможливо з першого погляду вгадати, хто перед тобою стоїть. Навіть мій тренер, Олександр Янченко, пізніше зізнавався, що спочатку не бачив у мені майстра міжнародного класу. Він повірив у мене лише через мою фанатичну працездатність. Буває, що дитина приходить з природним талантом, у неї все виходить з першого дня. Але це пастка: від легких успіхів з’являється відчуття вседозволеності, зникає дисципліна — і все, кар’єра закінчується, не розпочавшись.

Чемпіонами стають не ті, у кого найкращий удар на старті, а ті, у кого найміцніший характер.

— Що потрібно зробити людині, яка вирішила прийти саме до Вашої секції?

— Спершу я дивлюся на базову фізичну підготовку, як хлопець підтягується на перекладині, як відтискається від підлоги. Але головний критерій — це власне бажання. Я набираю і малих, і дорослих, проте завжди дивлюся, чиї це амбіції. Якщо дитину привели батьки “за руку”, бо хочуть виростити нового Кличка, а в очах малого – порожнеча, то діла не буде. Такі швидко кидають. Наймолодшим моїм вихованцям — по шість років. Хоча, якщо дитина зовсім крихітна, я раджу батькам трохи почекати. Бокс — спорт для тих, хто вже здатен свідомо хотіти перемоги.

 – Вихід у квадрат рингу — це величезний психологічний тиск. Як Ви вчите своїх вихованців приборкувати страх та емоції?

— Страх притаманний кожній живій людині, і це нормально. Питання лише в тому, чи контролюєш ти його, чи він — тебе. Коли я бачу, що боксер починає “мандражувати” перед відповідальним поєдинком, я не читаю довгих лекцій. Намагаюся підбадьорити, розрядити атмосферу, відволікти якимось влучним жартом.

Головне — вивести людину зі стану заціпеніння, щоб на ринг вона вийшла з холодною головою та гарячим серцем.

— Що дає Вам наснагу щодня приходити до підлітків і знову й знову відпрацьовувати одні і ті ж рухи?

— Відповідь дуже проста: я по-справжньому люблю свою роботу. Бокс — це моє життя, а зал — це місце, де я почуваюся на своєму місці. Коли бачиш, як росте майстерність учня, жодна втома не має значення.

— Що має статися, аби Ви сказали собі – “моя місія виконана повністю”?

— Перед тим, як піти на заслужений відпочинок, я дуже хочу виховати учня, який стане призером турніру найвищого світового рівня. Мені хочеться, щоб хтось із моїх хлопців досяг того, що свого часу не вдалося мені через обставини чи долю. Коли я побачу свого вихованця на такому п’єдесталі — тоді зможу з упевненістю сказати, що виконав свою місію.

— Сьогодні бокс стає все популярнішим серед жінок. Ви  теж тренуєте дівчат. З ким працювати простіше?

— Мені простіше з хлопцями. У дівчат своя психологія, свої “заморочки”, до них потрібен делікатний підхід, десь навіть “мусі-пусі”. Хлопці ж потребують жорсткості та суворої дисципліни, це мені ближче.

— А хто на сьогодні є Вашим найтитулованішим вихованцем?

— Це майстер спорту України Денис Проскура. Він пройшов великий шлях і став втіленням тієї праці, яку ми вкладаємо в залі.

— У кожного тренера є свій “почерк”. Яка навичка є обов’язковою “візитівкою” для вихованців Вадима Хамази?

— Моя школа — це баланс. Я вчу вміти одночасно й атакувати, і захищатися. Але найважливіше — це швидкість мислення. У сучасному боксі ти можеш бути фізично сильнішим, але якщо ти не вмієш “читати” суперника наперед, ти програєш. Швидкість думки сьогодні вирішує все.

 — Розкажіть про свою сім`ю.

— Наша історія розпочалася в Маріуполі, на турнірі Макара Мазая. Людмилу на поєдинки привів її родич, наш земляк Віктор. Після бою він підійшов до мене разом із нею, щоб познайомити. Люда тоді навчалася в медичному училищі. Два роки ми підтримували зв’язок: листи, дзвінки… А 22 серпня 1990 року відгуляли весілля у “Свояку”. Коли дружина переїхала до мене, то вирішила теж пов’язати життя зі спортом — закінчила інститут фізкультури й працювала вчителем у 19-й школі.

У нас троє дітей, і всі вони — спортсмени. Донька Анастасія стала майстром спорту з тхеквондо (тренувалася у В’ячеслава Сторчака), а сини, Вадим і Тихон, пішли моїм шляхом — обидва кандидати в майстри спорту з боксу.

— Яка риса Вашого характеру допомагає Вам у житті, а з якою, можливо, доводиться боротися?

— Я дуже сором’язливий. Мені важко щось просити для себе, я не вмію цього робити. Але водночас я пишаюся своєю цілеспрямованістю. Я буду працювати до останнього, доки не досягну мети.

— Коли закінчуються тренування і знімаються рукавички, як Ви відпочиваєте?

— Я живу у приватному секторі, тому моя стихія — це земля. Люблю поратися в саду, на городі. А ще я завзятий грибник і рибалка. Природа — це найкраще відновлення.

— Про що Ви найбільше мрієте сьогодні?

— Моя мрія не про медалі. Я хочу знову обійняти свою сім’ю, яка через війну виїхала до Польщі. Моя головна мета — наше возз’єднання вдома, під мирним небом.

Розмовляв Віктор Куленко.