Він виріс у родині спадкових металургів, працював ковалем ручного кування на «Дніпровагонмаші», а перші м’язи загартовував у підвальних “качалках” 90-х із саморобними штангами. Сьогодні Олександр Наконечний — володар чорного пояса (3-й Дан) з кіокушин-кан карате, відомий у Кам’янському тренер та атлет із бездоганною фізичною формою. Його тіло прикрашають символічні татуювання, а головний життєвий девіз — “Здолай себе” — став лозунгом його школи, яка восени святкуватиме своє 20-річчя. В ексклюзивному інтерв’ю  сенсей щиро розповів про перші поразки на татамі, пам’ять про наставника-Героя, тренування з власною донькою та кулінарну медитацію без супів, а ще про дитячі значки з “Черемшини”, якими дорожить понад усе, знімання боїв з тінню біля єгипетських пірамід, мрію про іспит на четвертий Дан у Японії та про те, чому він ніколи не зможе жити без щоденного шуму спортзалу та вигуків “Ос!”.

— Олександре, розкажіть про свою родину.

— Мої батьки — металурги. Тато, Микола Іванович, спочатку працював електриком у мартенівському цеху №2. Пам’ятаю, він ще маленьким водив мене туди на екскурсію. Мама, Олена Вікторівна, працювала в доменному цеху на шлакопереробні. До речі, моя старша на чотири роки сестра Валентина та тітка теж працюють там. Дід по маминій лінії, Віктор Кузьмич Грищенко, якому скоро виповниться 91 рік, — також спадковий металург. Народився він на Полтавщині, а працював майстром у доменному цеху. Свого часу він разом із моєю бабусею, мамою та тіткою три роки жили в Ірані, де будували металургійний завод у місті Ісфаган. А ось тато родом із Вінниччини.

— Яким Ви пам’ятаєте своє дитинство та шкільні роки?

— Я народився і виріс у Романковому, на вулиці Таманській, що біля Жданівського цвинтаря. До дев’ятого класу навчався в середній школі № 28. Був упевненим четвірочником і закінчив навчання без жодної трійки. Дуже любив історію стародавнього світу. Ще подобалася біологія. Наша вчителька, Тетяна Федорівна, наполягала, щоб після випуску у 2001 році я вступав до медичного інституту. Проте лікарем я так і не став. Натомість закінчив ПТУ № 22 за спеціальністю “обробка металу тиском”. Уже на третьому курсі під час практики мене офіційно працевлаштували на “Дніпровагонмаш” ковалем ручного кування в ковальський цех. Згодом заочно закінчив наш університет за цим же напрямом, а вже після вищої освіти вступив до фізкультурного коледжу.

— Коли Ви почали займатися спортом?

— У школі я спочатку пішов на дзюдо. Тоді ж як було, яка секція працювала поруч, туди всі й бігли. Тренував нас молодий спеціаліст Микола Петрович Жадан. На початку 90-х часи були скрутні. На ДМК зарплату майже не платили, тож навіть віддати гроші за місячний абонемент було проблемою. А про власне кімоно годі й говорити.

Зараз я часом думаю, чому не можу викинути жодного комплекту своєї старої форми — у шафі вже цілий склад назбирався, а рука не підіймається. Проводжу паралелі з дитинством, тоді мати справжнє кімоно було моєю величезною мрією, та й не тільки моєю. У більшості однолітків його просто не було. Тому тепер для мене це святе, не можу винести його на смітник.

А вже після дзюдо я певний час займався футболом у Олександра Валентиновича Рибченка.

— Чому серед усіх бойових мистецтв Ви обрали саме кіокушин карате?

— Я вже навчався на першому курсі училища, коли мій двоюрідний брат Руслан, який на два роки молодший за мене, розповів, що в школі відкрилася секція карате, і запропонував піти туди. Проте на перше тренування я так і не потрапив, бо занедужав, тож брат пішов сам. Я приєднався вже на другому занятті.

— Хто був Вашим першим наставником?

— Андрій Вікторович Папаїка. На той час я, 16-річний хлопець, уже мав певну базову підготовку: удома були гантелі, висів набитий піском мішок — словом, займався для себе. Андрій Вікторович узяв нас під своє крило, і ми почали їздити на змагання. У тренера тоді вже була сильна команда в Аулах, тож я мав на кого рівнятися. У деяких хлопців уже були жовті та зелені пояси, що для мене здавалося просто космосом.

Коли я виходив на поєдинки з кимось із них, мене виносили, як кажуть, “в одну хвіртку”. Так тривало перші два роки. Проте мене це не зупиняло — я йшов уперед.

Коли іспит у нас приймав Едуард Анатолійович Єрьоменко, він відзначив моє вміння битися, і це надихнуло працювати ще наполегливіше.

А потім волею долі директорка середньої школи № 28 Любов Андріївна Школяр, з якою у мене склалися дуже хороші робочі стосунки, перейшла на роботу до школи № 23. Коли я вже працював на “Вагонмаші”, мій тренер запропонував мені очолити групу в цій школі, і я одразу погодився. Було дуже важко, адже працював по змінах. Коли графіки збігалися і під час моєї зміни треба було проводити тренування, мене підстраховував і заміняв Руслан. І пішло-поїхало. Спільними зусиллями ми привели спортзал до ладу. Ця школа стала справжнім фундаментом для підготовки каратистів-збірників. До речі, восени 2026 року виповнюється рівно 20 років, як я треную там людей.

— Який найголовніший життєвий урок дав Вам тренер, який Ви пам’ятаєте і досі?

— Андрій Вікторович Папаїка підкупив мене своїм дружнім ставленням. Раніше я думав, що тренер — це людина, яка тримається відсторонено від учнів. Але він зламав цей стереотип настільки, що згодом я навіть був свідком на його весіллі.

Такий симбіоз дружніх, теплих стосунків із правильно вибудованою субординацією та дисципліною допомагає мені тепер і у роботі з моїми вихованцями — дозволяє не перетворюватися на таку собі строгу “Марію Іванівну”.

— Ви зростали на бойовиках з відеосалонів. Хто був Вашим головним кумиром в ті часи?

— Я захоплювався харизмою та постановкою трюків Джекі Чана. У моїх батьків досі зберігаються відеокасети з його фільмами. Вони вже нікому не потрібні, але їх усе одно бережуть. І ще, мабуть, запам’яталася знаменита франшиза “Термінатор”. На той час Арнольд Шварценеггер зіграв величезну роль як для мене, так і для багатьох інших підлітків.

— Судячи з Ваших дитячих фотознімків, Ви були зовсім худеньким хлопцем, а стали потужним здорованем і взірцем для багатьох. Як відбувся цей злам і скільки років праці за цим стоїть?

— Який хлопець тоді не хотів наростити м’язи! На “Вагонмаші” зі мною працював Олег Віткалов, який відіграв у моєму житті чималу роль. У підвальному приміщенні 14-поверхівки на 10-му мікрорайоні він мав власну “качалку”, куди й запросив мене.

Це був зал для бодибілдингу, оформлений у суто спартанському стилі 90-х: на стінах висіли плакати з культуристами, грав касетний магнітофон, а поруч чекав на удари боксерський мішок із дерев’яною колодою всередині. Ми самостійно виточували на токарних верстатах грифи та “диски” для штанг. Ось там і були закладені мої перші ази культуризму.

Спочатку Олег навчав мене за картинками з журналів, які хлопці самотужки перекладали з іноземних мов. А пізніше, з появою інтернету, гаджетів та після отримання мною фізкультурної освіти, уже я став його вчити. На жаль, Олег загинув на війні.

— Де саме після основної тренерської роботи Ви тренуєтесь? Нам звичніше бачити каратистів на татамі, але Ви багато часу проводите із важким залізом. Скільки саме? Які Ваші антропометричні параметри?

— Багато років я займався у в залі  “Fit Baza». А наприкінці травня цього року на місці колишнього “Балу” відкрився новий клуб — “KUB”. Мене запросили туди просто подивитися. І так збіглося, що водночас туди ж мене покликала команда старших чоловіків і жінок, з якими я тренувався раніше. Тож тепер я займаюся там. Тренування триває приблизно дві години, займаюся виключно вранці і лише в будні. Щодо параметрів: мій зріст — 188 см, робоча вага — близько 92 кг, а об’єм біцепса на правій руці — 41 см.

— Коли Ви виходите на пляж у такій неймовірній формі, чи відчуваєте на собі погляди оточення? Чи підходять дівчата знайомитися або сфотографуватися разом?

— Звичайно, дівчата з цікавістю дивляться на кубики преса та біцепси, але частіше із запитаннями звертаються хлопчаки. Їх зазвичай цікавить, де саме я тренуюся, якої дієти дотримуюся тощо.

— Які офіційні титули та спортивні звання Ви маєте на сьогодні? Пам’ятаєте свою першу нагороду?

— У мене чорний пояс, третій Дан. У перші роки тренувань і виступів мені було надзвичайно важко пробитися до когорти призерів через шалену конкуренцію. Свою першу нагороду — срібну медаль — я виборов на турнірі “Еверест».

— Скільки вихованців зараз тренується під Вашим крилом у Кам’янському?

— Спочатку в мене було всього два-три учні. Зараз я веду заняття в ліцеях № 13 та № 23, а це більше сотні  спортсменів. Наші збірники й досі тренуються в цих закладах. Сьогодні серед моїх вихованців є чемпіони Європи, дуже багато чемпіонів та призерів України. З етичних міркувань не називатиму конкретних прізвищ, щоб нікого не образити. До речі, уже скоро наша команда вирушає на черговий чемпіонат Європи.

— Яким, на Ваш погляд, має бути тренер у стосунках із вихованцями — жорстким чи лояльним?

— Головне — щоб тренерська жорсткість не переростала в самодурство. Водночас не можна допускати й такого рівня панібратства, коли учні взагалі перестають сприймати наставника. Тренер має бути другом і взірцем. Я колись пообіцяв своїм старшим вихованцям, що ніколи не стану тим пузатим тренером зі свистком, який керує процесом, навіть не підводячись зі стільця. Тому я тренуюся разом із ними.

Треба провести двадцять поєдинків — проводжу двадцять, треба тридцять — роблю тридцять. Я стою не зі свистком, а з таймером, і разом із хлопцями та дівчатами відпрацьовую повні тренування. Звісно, буває, що щось уже не виходить ідеально, але я завжди викладаюся на максимум.

— Ваш сімейний стан — щасливий батько.  Дев’ятирічна донечка теж одягла кімоно і тренується. Як це — бути тренером для власної дитини? Чи виходить залишати батьківські почуття за дверима залу?

— Лєра почала займатися карате два роки тому. Я намагаюся не виділяти її з-поміж інших учнів, та й вона сама ніколи не користується своїм статусом доньки тренера. Спочатку навіть запитувала, як до мене звертатися при інших дітях, і ми домовилися, що на тренуваннях я для неї — “сенсей”. Зараз, на літніх канікулах, я залучив її до свого розкладу. Ми разом ходимо до тренажерного залу, вона займається в дитячій групі, а я — з дорослими. Разом бігаємо кроси.

Проте я нічого не нав’язую і не змушую робити через силу. Є бажання — нехай тренується. Якщо колись втратить до цього інтерес — це буде її особистий вибір і її справа.

— Якщо подивитися на себе критично, яка Ваша найсильніша сторона як людини і який Ваш головний внутрішній недолік, з яким Ви боретеся?

— Працюючи з людьми, я навчився сприймати різні темпераменти, знаходити правильні ключики та підходи до кожного. Моя сильна сторона — це вміння працювати системно й ніколи не давати собі слабини. А ось що мене найбільше відштовхує в інших, то це люди-скиглії, які роблять проблему з нічого.

Щодо моїх особистих недоліків… Не знаю, перфекціонізм — це погана чи хороша риса, але в мені він явно переважає. Маю звичку все прибирати й акуратно складати. Наприклад, коли ми завершуємо тренування, гантелі можна просто залишити під стіною, але я обов’язково розставлю їх рівненько, розвішаю скакалки, протру робоче місце. Те саме відбувається і на кухні. Іноді сам себе подумки зупиняю, мовляв, нікуди воно від тебе не дінеться, зробиш згодом. Але ні, мені треба все й одразу, якомога швидше.

— На Вашому тілі видно татуювання. Скільки їх загалом і що вони означають?

— У мене три великі татуювання, і кожне з них я робив після отримання чергового дана. Перше з’явилося, коли я відкрив власну школу. Тоді на спині мені зобразили дракона. А згодом, у 2015 році, після здобуття першого дана, композицію доповнили сакурою. На Сході вона символізує швидкоплинність часу. Мені через специфіку професії доводиться спілкуватися з японцями, і для них це нагадування про те, що людське життя прекрасне, але коротке, тому потрібно цінувати кожну мить. А завдяки заняттям спортом можна продовжити свою молодість. Дракон же водночас уособлює силу, мужність та лють.

Друге тату — із зображенням самурая, що символізує відданість своїй справі, — мені зробили після отримання другого дана. Там також є короп кої. Східна легенда розповідає про цю наполегливу рибу, яка попри глузування демонів сто років намагалася піднятися на могутній водоспад, і за цю виняткову мужність боги перетворили її на величного дракона. На моєму тату це вже не просто риба, але ще й не дракон — такий собі проміжний етап, що символізує сам шлях у бойових мистецтвах.

А на честь отримання третього дана я набив тату-девіз: “Здолай себе”. До речі, це гасло стало офіційним девізом і нашої школи карате.

— Ви щиро й тепло усміхаєтесь, хоча карате асоціюється із залізною суворістю. Який Олександр Наконечний справжній — безкомпромісний сенсей у залі чи м’який та усміхнений у колі друзів?

— За знаком зодіаку я Телець, а народився в рік Тигра, тому й характер у мене стовідсотково котячий. Можу бути лагідним і спокійним, але за потреби готовий випустити кігті. А ще я дуже наполегливий та впертий.

 — Для багатьох чоловіків найкращий відпочинок — це гараж, автомобілі, полювання чи риболовля. Чи маєте Ви подібні класичні захоплення?

— Із задоволенням проводив би час із вудкою на Дніпрі, але зараз через надмірну завантаженість на це просто не вистачає часу. Хоча зовсім нещодавно ми з донькою все ж вибиралися на риболовлю.

— Коли з’являється вільна вечірня година, якому дозвіллю Ви віддаєте перевагу – перегляду хорошого психологічного трилера, читанню книги чи, можливо, комп’ютерній грі, щоб повністю “вимкнути” мозок?

— Друзі та знайомі добре знають про моє захоплення Давнім Єгиптом. Ця пристрасть з’явилася ще в п’ятому класі й не полишає мене досі. Я передивився в інтернеті, мабуть, усі доступні документальні фільми про цю країну. Навіть колись спеціально їздив туди й знімав відеоролики “боїв із тінню” на тлі Великих пірамід. Тому знайомі часто підкидають мені щось новеньке — цікаву літературу або посилання на свіжі відео в ютубі. А ще у вільний час можу переглянути бойові відеоуроки. Зараз, наприклад, з’явилося багато крутих роликів про японський кікбоксинг.

 — Люди з такою атлетичною формою зазвичай дуже прискіпливо ставляться до їжі. А чи любите Ви самі готувати?

— Кулінарія — це моя медитація. Люблю смажити м’ясо, готувати гарніри. А от перші страви взагалі не їм. Перестав їх споживати, коли почав прискіпливо рахувати калорії. Це зараз у гаджеті все робиться легко, а раніше доводилося вираховувати вручну. Зрозуміло, як це зробити з чистим м’ясом чи крупами, а от як точно порахувати калорії в супі? Тому й вирішив повністю відмовитися від перших страв. Натомість ми з донькою навчилися випікати піцу та печиво. Печемо не лише для себе, а й щоб пригостити друзів.

— Спортсмени часто колекціонують речі, пов’язані з їхньою діяльністю — нашивки, кубки, значки або навіть рідкісні види зброї. Чи збираєте Ви щось подібне?

— Раніше я колекціонував усе, що пов’язано з бойовими мистецтвами та київським футбольним клубом “Динамо” – плакати, вимпели, листівки, значки, шалики. Ця колекція досі зберігається у моїх батьків.

Та найдорожчими для мене є три значки — із зображенням ніндзя, карате та ушу. Я купив їх у кіоску біля колишнього магазину “Черемшина”, коли мені було років п’ять. Не продам їх ні за які гроші, адже це пам’ять про дитинство.

— Спортсмени рано чи пізно завершують активну кар’єру. Що Ви робитимете, коли прийде час йти на заслужений відпочинок?

— Продовжуватиму займатися карате. Я взагалі не зможу жити спокійним, розміреним життям без щоденного шуму спортзалу та гучних вигуків “Ос!”.

— Які цілі Ви поставили на найближчий час і про що мрієте загалом?

— Незабаром ми виступатимемо на чемпіонаті Європи, де прагнемо вибороти якомога більше призових місць. А якщо говорити про велику мрію — дуже хочу побувати в Японії та скласти там іспит на четвертий Дан. Ще кілька років тому ми активно готувалися до цієї події, навіть пройшли серію семінарів у японських майстрів, але, на жаль, на заваді стала війна.

Розмовляв Віктор Куленко.